Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"

він воював на фронті, був поранений і повернувся до Краснодона. Коли 1942 р. до міста наблизилися фашистські війська, він не зміг евакуюватися, бо не було транспорту; отже, йому нічого не лишалося, як зостатися в місті. З німцями повернулися колишні козаки, які до цього десь переховувалися чи повернулися із заслання. Він вступив до козацького загону, який, за його словами, був досить жалюгідний, укомплектований переважно старими, охлялими дідами. Кулешов посвідчив, що з власної волі співробітничав з окупантами, бо гадав, що радянської влади вже не буде й боявся, що його покарають за роботу в радах. Проте він наголосив на тому, що ніколи не був ворогом радянської влади й чесно працював на неї. Коли ж Радянська армія відбила аґресорів, він був кинувся втікати з німцями, але згодом вирішив добровільно повернутися, щоб «відповісти перед радянським народом за свій злочин». На суді в серпні 1943 р. (слухання частково були закритими) Кулешов визнав себе винним у співробітництві з німцями, але відкидав найтяжчі звинувачення, як-от участь у розстрілі членів «Молодої ґвардії» та повернення до Краснодона буцімто за завданням німецької розвідки, і заявив, що слідчий змусив його зізнатися в злочинах, яких він не скоював. Однак його все-таки стратили[1466].

Громова також звинуватили у тому, що він зрадив «Молоду ґвардію», виказав німцям краснодонських комуністів, а не втік з окупантами тому, що вони лишили його як шпигуна. На судовому процесі він відмовився від своїх свідчень, даних на попередньому судовому слуханні, мовляв, слідчі силоміць змусили його свідчити проти себе. Він визнав, що працював на німців, і погодився, що це злочин. Під час евакуації він потрапив в оточення і не мав іншого вибору, як, ризикуючи життям, повернутися до Краснодона. Щоб урятуватися, йому, комуністові, довелося щодня відмічатися в ґестапо. Бувши певним, що ради вже ніколи не повернуться, Громов став працювати звичайним робітником. Він доніс фашистам на Г. С. Ретівова, який служив в окупаційній поліції. Знаючи, що Ретівов — давній ворог радянського ладу, він хотів, щоб німці його заарештували. Перед війною Громов голосував проти прийняття Ретівова до партії, а тепер повідомив фашистам, що той хотів вступити до партії. Ретівова Заарештували, але йому вдалося вижити і втекти разом з німцями[1467]. Громова теж стратили.

Пасинок Громова, Почепцов, визнав свою провину за тими самими пунктами, які закидали Громову й Кулешову: шпигунство на користь німців, зрада «Молодої ґвардії». Заарештований окупантами, він виказав «Молоду ґвардію», аби врятувати життя. Вже пізніше з’ясувалося, що це нічого не дало — «Молоду ґвардію» на той час уже викрили. Невдовзі окупанти звільнили Почепцова. Громов проклинав Почепцова за зраду, але не повідомив про його злочин органам радянської влади, коли вони повернулися до Краснодона[1468]. Почепцова також стратили.

На суді був іще один звинувачений: двадцятиоднорічний росіянин, колишній комсомолець, робітник І. Т. Чернишов. Йому також не вдалося евакуюватися з Краснодона. Фашисти заарештували Чернишова, але, коли він погодився працювати на них, звільнили. Спершу працював на шахті, відтак переховувався у місті. Коли повернулися радянські війська, він допомагав радянській таємній поліції викривати колишніх німецьких поліцаїв. Однак невдовзі його заарештували. На суді він зізнався, що залишився в Краснодоні, щоб шпигувати на користь Німеччини. Але навіть при цьому суд його виправдав![1469] Чернишов пережив радянську владу і засвідчив, що слідчі змусили його свідчити проти себе (і, без сумніву, проти інших)[1470].

У 1991–1992 рр. суд переглянув справи Кулешова, Громова й Почепцова, але нікого з них не реабілітував.

Так, війна дала населенню Донбасу альтернативи, але насправді скористатися будь-якою з них було великим ризиком. Вижити могли тільки хитрі, винахідливі і гнучкі. Провести чітку межу між хоробрістю, героїзмом і злочином на ті часи було дуже важко. Незважаючи на це, радянська служба безпеки й надалі поділяла людей на героїв і злочинців — незрідка помиляючись, іноді — мимоволі, іноді — зумисне.

Показовий приклад — справа «асоціації інженерів». У лютому 1947 р. в місті Сталіно судили трьох інженерів та одного робітника за їхні начебто зрадницькі вчинки під час окупації — організацію антирадянської асоціації інженерів і налагодження роботи Сталінського металургійного заводу. Всі четверо були безпартійними. К. В. Месерле народився 1889 р. в Курську в родині швейцарських купців, працював заступником директора Донецького промислового інституту, а під час окупації — головним інженером заводу, В. Г. Гладкий (про нього згадано вище) — сорокаоднорічний син священика, під час окупації працював головним механіком заводу. О. А. Гречко, 1900 р. народження, до війни головний механік, за окупації — начальник відділу постачання, в 1944–1945 рр. воював у лавах Радянської армії, був поранений, і його нагородили медаллю «За победу над Германией». М. І. Чумаченко, двадцятичотирирічний робітник, за окупації був перекладачем. Усі, окрім Месерле, — українці. Месерле і Гладкого засуджено до двадцяти років виправних робіт, а Гречка й Чумаченка до десяти[1471].

На суді всі зізналися у співробітництві з окупантами та ще в кількох дрібних злочинах (Месерле відмовився евакуюватися зі Сталіно; Гладкий мав контакти з українськими націоналістами; в громадянську війну Гречко служив у білій армії). Але всі підсудні відкидали серйозні звинувачення, як-от викриття підпільників та комуністів. Щось схоже на угоду було укладено перед судом між слідчими і звинуваченими (можливо, визнання провини в обмін на легкий вирок). Несподівані вироки — тривалі терміни позбавлення волі — пригнітили засуджених. Вони намагалися щось змінити вже після процесу, подаючи апеляції. Месерле відмовився від свідчення, що він за власним бажанням залишився в Сталіно й чекав німців. Він ніколи прямо не заперечував існування асоціації, але наполягав, що вона ніколи не збиралась і не вела аґітації. Він також заявив, що його під час відступу силоміць забрали німецькі частини і що він з власної волі повернувся на батьківщину. Він ніколи не був ворогом радянського ладу, а вчинив злочин, ставши на шлях співпраці із загарбниками, тільки тому, що не мав іншого вибору[1472].

Гладкий стверджував, що вперше почув про асоціацію на допиті і що вона просто не могла існувати. Його прохання провести очну ставку з Месерле не задовольнили. Гладкий наполягав, що німці примусили його працювати. Коли ж його забрали до Німеччини, він урвав будь-які зв’язки з націоналістами і зберіг радянський паспорт: «Я всегда был советским человеком», — а цікавився ОУН лише тому, що націоналісти закликали до боротьби з фашистами. В апеляції від 1955 р. Гладкий засвідчив, що енкаведисти били й погрожували йому, вимагали визнати злочини, яких він не скоїв[1473].

Такі самі апеляції надсилав із ГУЛАГу Гречко. Він повідомляв, що