Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"

і героєм була розмита. Багато поліцаїв насправді були аґентами НКВС. Ця небезпечна гра практикувалася так часто, що один історик навіть зауважив, що «кількість людей, які зі своєї волі діяли в цих структурах, суттєво зменшується»[1452]. Хай там як, комуністи, які проникли до гестапо й поліції, мали наказ виявляти й знищувати зрадників[1453]. Внаслідок цього навіть пронімецьки настроєні люди уникали контактів із колабораціоністами, які служили в поліції. Ще однією функцією таких комуністичних аґентів було «провокувати німців на репресії проти населення». В цьому була своя логіка: «Що жорстокіші будуть німці, то сильніше їх ненавидітимуть і охочіше допомагатимуть радянським партизанам»[1454]. Усе ж чимало обивателів не йняло віри, що ці жорстокі «зрадники» (аґенти) насправді були «героями».

Дуже показова в цьому аспекті справа українця В. А. Ковшика. Безпартійного п’ятдесяшсемирічного директора крамниці Ковшика 1942 р. служба безпеки залишила за лінією фронту з завданням виявляти та ліквідовувати зрадників. У квітні 1943 р. він зумів проникнути в німецьку поліцію в селі Алмазна, Ворошиловградської області. Йому вдалося врятувати від лабет фашистів багатьох комуністів, посприяти ліквідації кількох зрадників, що їх стратили німці як комуністів. Коли окупанти вже відступали у вересні 1943 р., він навіть зміг навернути поліцаю до партизанської діяльності. Але після визволення села Ковшика одразу ж заарештував Смерш, загін контррозвідки служби безпеки. Населення свідчило проти нього. У Смерші довго не могли повірити, що Ковшик — радянський таємний аґент. Матеріали його справи свідчать, що навіть дружина не знала, на кого насправді працює Ковшик. У січні 1944 р. його звільнили[1455].

Ще одна справа стосується А. А. Шведова. В грудні 1941 р. органи НКВС направили тридцятирічного аґента до міста Сталіно для організації партизанської групи. Йому не вдалося зробити нічого суттєвого до серпня (дехто вважає, що до травня) 1942 р., коли його викрили німці. Його катував російський слідчий і троє «козаків». Після визволення Сталіно Радянською армією 1944 р. його разом із кількома товарищами заарештували. Шведова звинуватили в тому, що він зламався і допомагав фашистам викривати й знищувати радянських таємних аґентів та партизанів. Шведова розстріляли[1456]. Коли ж місцеві краєзнавці провели копітку роботу, щоб дослідити, що сталося насправді, з’ясувалося, що він не зраджував: він був достатньо кмітливим, щоб назвати лише тих, про кого вже знали, що вони — радянські аґенти. В ролі німецького «аґента» він намагався заплутати німців і навіть домігся певного успіху у вербуванні аґентів для НКВС і переконав кількох зрадників повернутися до радянського табору. 1973 р. Шведова реабілітували: хоч на суді він і переоцінював свої успіхи, але ніяких військових злочинів під час окупації не вчинив; однак суд 1944 р. проіґнорував багато суттєвих фактів і подав його діяльність у перекрученому вигляді[1457]. Шведов став жертвою підозри, з якою радянський уряд ставився до тих, хто ризикував життям у боротьбі з ворогом.

На Донбасі не раз траплялося, коли героїв перетворювали у зрадників. У Ворошиловградській області під час окупації досить успішно діяв партизанський загін Г. І. Ткаченка. Коли місцеве партійне керівництво дезертирувало, партизани стали діяти на свій розсуд, за що й поплатилися після визволення Ворошиловградщини від фашистів 1943 р. На слідстві не допомогли навіть свідчення командирів Радянської армії. Ткаченка та його героїчних побратимів катували і змусили-таки зізнатися в буцімто активному співробітництві з німцями, чого насправді не було. Видається, що дехто з партійного керівництва, яке перед наступом німців утекло, повернувся і «допоміг» партизанам потрапити під слідство за звинуваченням у колабораціонізмі. У результаті влітку 1943 р. чотирнадцять партизанів були страчені[1458].

Показова й справа краснодонської підпільної організації «Молода ґвардія», прославленої в однойменному романі О. О. Фадєєва (1945 р.). Коли влітку 1942 р. фашисти наближалися до Краснодона, партійні органи й таємна служба залишили в місті групу комуністів й аґентів. Однак керівники групи втекли, прихопивши чимало грошей і коштовностей, призначених для забезпечення діяльності підпільників; під час втечі були навіть загублені секретні документи групи. Із тих, хто лишився, частина взагалі нічого не робила, а частина начебто вдалася навіть до активного співробітництва з німцями[1459]. Тим часом молоді комсомольці-патріоти, які лишилися в Краснодоні, почали організовувати свої підпільні групи. Одна з них називалася «Молода ґвардія». Вони, по суті, не мали зв’язку з комуністами, оскільки парторганізацій в окупованому Краснодоні, власне, взагалі не було, чи, в кращому випадку, вони майже не виявляли активності. Молодь не мала досвіду в підпільній діяльності, і через якийсь час майже всі члени групи були заарештовані, катовані й страчені. Після визволення міста спеціальна комісія вирішила, що керівником групи був Кашук, він же О. Кошовий, і що В. І. Третякевич виявився зрадником, який і продав товаришів. (І того, й того німці стратили). Мати О. Кошового підтвердила цю версію, яка виставляла одного героєм, а іншого — негідником. І Фадєєв, і партійне керівництво, яке повернулося з безпечного тилового фронту, прийняли цю версію. А кільком колишнім членам групи заборонили бодай що-небудь розповідати про підпільників[1460].

Насправді саме вишколений і посланий в Краснодон органами НКВС Третякевич був організатором і керівником групи[1461]. Досі не з’ясовано, чи в групі взагалі були зрадники. Кількох підпільників, зокрема й Кошового, поліція захопила випадково[1462]. Один із підпільників, якому вдалося вижити (і який особисто знав Третякевича, а отже, й опинився під слідством як «зрадник»), посвідчив, що деякі члени групи, серед них і Кошовий, були спекулянтами і злодіями. Їх зловили, коли вони продавали продукти, вкрадені з німецької вантажівки; вони навіть не помітили, що у вантажівці була й зброя[1463]. Незважаючи на реальність, радянське керівництво вирішило назавжди зберегти міф роману О. Фадєєва. Третякевича реабілітували 1960 р., але правди все-таки публічно не розкрили. Тим часом сім’ї Третякевичів усіляко дорікали люди, які вірили офіційній версії. Тільки віднедавна місцеві історики почали висвітлювати всю історію краснодонців на основі документів з архівів колишнього КДБ[1464].

Після визволення Краснодона всі, хто залишався в окупації, опинилися під підозрою. Органи НКВС вишукували зрадників серед тих нечисленних краснодонців, що пережили окупацію. У вересні 1943 р. в місті на очах великого натовпу публічно страчено трьох чоловік, мовби причетних до розгрому «Молодої ґвардії». Це були: М. Є. Кулешов, сорокап’ятирічний юрист, який працював в окупаційній міській адміністрації; В. Г. Громов, п’ятдесяти-однорічний комуніст, який до війни був заступником директора шахти № 1-біс, а за окупації працював простим теслею; двадцятиоднорічний росіянин Г. П. Почепцов, колишній член «Молота» (підпільної групи, подібної до «Молодої ґвардії»)[1465].

У Кулешова була «пляма» на його політичній репутації: у громадянську війну він потрапив під мобілізацію і воював у лавах денікінської білої армії. Але 1941 р.