Читати книгу - "1793"

139
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 80 81 82 ... 91
Перейти на сторінку:
не відрізнив би від обірванців, які зібралися перед церквою. Спустився до Сени, вмився. У відображенні не впізнав сам себе. У місті говорять про те, що іноземців у тюрмах стало надто багато, вони готували повстання, тож чернь взяла справу у свої руки. Сен-Жермен-де-Пре — лише одна з багатьох в’язниць, де розігралися такі самі трагедії.

Погром, якого він так довго чекав, за його відсутності таки прийшов до Парижа. Ідучи містом, скрізь натикається на купи трупів, вищі за нього. Тисячі вбитих. Скрізь хаос. На тому березі річки кілька чоловіків змушували дівчину залізти на гору трупів, танцювати й співати гімн республіки, а коли вона відмовилася, штрикнули багнетом у живіт. Вересень 1792-го, скрізь падає листя. Кілька днів тому під час нападу на Тюїльрі король намагався втекти, але його зловили разом із сім’єю і найближчим оточенням. На вулицях співають «Са-іра», мелодію він добре знає ще з перших років революції, тільки тепер слова інші. Раніше співали про справедливість для пригноблених, зараз — що аристократи мають теліпатися на шибеницях. Усі чоловіки мусять носити на капелюхах кокарди революційних барв — синьої, білої і червоної, що символізують свободу, рівність і братерство.

Дорогою до міської околиці він виходить на восьмикутну площу, яка раніше називалася Площею Людовика XV. Посередині раніше стояла кінна фігура батька нинішнього короля. Зараз біля порожнього п’єдесталу красується якийсь незвичайний предмет. Тоді він вперше побачив гільйотину. Кати не можуть впоратися з такою кількістю ворогів революції. Довелося вигадати механізм. Юнак плеще в долоні й так регоче, що губи тріскаються.

Босими ногами йде далі на північ. Ніхто його не чіпає. З вигляду зрозуміло, що нічого з нього не візьмеш. У Фландрії зустрічає земляків, переконує їх, що він сам шляхетного походження, і вмовляє позичити йому грошей з обіцянкою віддати втричі більше. Звідти вирушає додому. У Ростоку сідає на корабель до Карлскруни. У кінці 1792-го повертається на батьківщину. Його не було у Швеції лише кілька років, але зараз він здавався старшим на два десятиліття.

Бальк повернувся до світла. Він ніби дивився не перед собою, а крізь реальність у свої спогади, вишукуючи якусь втрачену картину з минулого.

— Там я познайомився з Даніелем Девалем. Шукав транспорту до Стокгольма, щоб звідти їхати до Фоґельсонґу, єдиного мого дому. Він був у кав’ярні, де я шукав візника. Купив місце в тому ж екіпажі, дорогою ми розговорилися. Ви самі знаєте, як повзе час у поїздці, ніби це коні його тягнуть на собі. Ви ніколи не бачили його живим, пане Вінґе. Це прикро. Бо ті останки, які ви бачили, які витягли з Фатбурену, анітрохи не були схожі на нього справжнього. Навколо нього все сяяло, ніби душа освітлювала його зсередини й світила всім навколо. Великі блакитні очі на ідеально симетричному обличчі, погляд одночасно лукавий і по-дитячому невинний, спокусливий і сором’язливий. Довге золотаве волосся. Коли ми познайомилися, воно було зібране хвостом на потилиці, але згодом усе частіше він носив його розпущеним, і воно золотими хвилями спадало на плечі. Усмішка відкривала два сліпучо білі ряди зубів — абсолютно рівні верхні й лише один трішки скривлений нижній, ніби той, хто його створив, не хотів аж надто перестаратися в досконалості. Тіло гнучке й ніжне, одягнений у гарний костюм, шитий саме на нього. Руки віртуозного музиканта — з довгими тонкими пальцями. Познайомилися ми випадково. Він підійшов дуже обережно, говорив тихо. Від нього линув тонкий аромат зелених луків. Не те що інші — обливалися парфумами, щоб заглушити свій сморід. Ми їхали разом всю дорогу. Цей час мені здався кількома хвилинами. Даніель був цікавим співрозмовцем, ввічливим, розумним. Він сидів зовсім близько біля мене. Коли я казав щось кумедне, він весело сміявся і при цьому клав руку мені на коліно, ніби мало не падав зо сміху.

Бальк на мить замовк і налив собі ще кухоль води.

— Ви маєте зрозуміти, пане Вінґе: я ніколи не мав друзів. Моя самота була чимось значно більшим, ніж одинокість. Я не можу згадати, щоб хтось колись звернув на мене увагу чи просто про щось запитав. Тому я не був готовий до Деваля. Я був… ранимий.

Він випив воду.

— Коли наша подорож завершилася, Деваль запропонував мені залишитися на кілька днів у Стокгольмі, мовляв, покаже мені все найцікавіше. Французькі пригоди мене виснажили, треба було відновити сили, а він добре знав місто, яке я лише мигцем бачив, і у вирі цього життя швидко загубився б. Я не бачив підстав не прийняти його пропозицію.

Кивнув сам собі.

— Дозвольте мені, пане Вінґе, окремо розповісти про один вечір. Мав бути бал-маскарад — і це лише через рік після убивства короля на такому ж балу. Але людям, схоже, подобалася ця розвага, ніхто не переживав і не оплакував гіркої долі монарха. Усі ховалися під масками, але ж одяг і прикраси чудово розкривали походження і статки. Ні я, ні Деваль не належали до цього обраного товариства, але Даніель роздобув нам маски, і ніхто не помітив, що ми чужаки, тим більше, що напої лилися рікою. Коли вечір перейшов у ніч, панство подалося далі, до інших закладів. Ми пішли з однією компанією і дійшли до якогось будинку біля затоки, де зазвичай пропливають лише хлібні баржі. Нас зустрів чорношкірий слуга, провів у розкішну залу, а там… це був жах, пане Вінґе. Попиваючи міцні напої, я не зразу помітив незвичайні маски, але коли побачив — їхня мальовничість мене вразила. Потворні обличчя з незвичайними наростами, дивно викривлені голови, одяг навмисно пошитий так, щоб показати всі вади. А скоро я зрозумів, що то зовсім не маски! Вони справді були потворні, і сюди їх звезли, щоб шляхетне панство з ними розважалося. Невдовзі з’явилися дівчата, вбрані лише в прозорі туніки на голих тілах, чоловіки розстебнули ремені й скинули одяг. Зала скоро перетворилася на купу чоловіків і жінок, що злягалися усіма можливими способами. Тутешні потвори теж брали участь, виконуючи все, що їм загадували. Ці розваги викликали в мене огиду, і коли я зняв маску, Деваль прочитав на обличчі мої почуття. «Але я думав… ваш же батько…», — пролепетав він, але тоді я не зрозумів, що малося на увазі. Ми пішли. Я не бачив підстав залишатися в місті й почав готуватися до від’їзду. Запропонував Даніелеві поїхати зі мною до Фоґельсонґу — я не мав слуги, а його потреби невеликі.

— Що було далі, Юганнесе? Ви знайшли його кореспонденцію?

— Я знав, що він пише листи, пане Вінґе, але не бачив у цьому нічого незвичайного. Минуло чимало часу, поки я зрозумів, кому й з якою

1 ... 80 81 82 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1793», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "1793"