Читати книгу - "1793"

метою він пише. Як ви напевно знаєте, свої листи Лільєнспарре він шифрував, але для цього спершу писав звичайний текст, а потім за допомогою ключа переводив у код. Мабуть, він кинув лист у грубу, не перевіривши, чи є там жар. Ніч була холодна, і того вечора я теж відчинив грубу — глянути, чи достатньо жару, щоб гріло до ранку. У попелі так і лежав зім’ятий аркуш. Лист. Я не зміг не прочитати.

— І яких висновків ви дійшли?

— Даніель Деваль був шукачем щастя, пане Вінґе. Для нього тоді найважливіше було завоювати прихильність начальника поліції Лільєнспарре. Так він хотів покращити своє суспільне становище. Припускаю, його хтось сповістив, що я скоро прибуду до Карлскруни. Можливо, хтось зі шведів, що їх я зустрічав у Фландрії. Його завданням було спостерігати за портом і відстежувати всіх підозрілих осіб, які приїжджають з Франції ширити на півночі революцію. Він подумав, що я якобінець, який брав участь у повстанні, і тепер повертаюся додому проповідувати те саме євангеліє. Тому він поїхав зі мною до Фоґельсонґа — сподівався, що поступово я відкрию йому свої плани знищення монархії і він зможе викрити змову проти короля.

— Що ви зробили, прочитавши листа?

— Чомусь я згадав свою матір. Як вона відривала ноги й крила мошкарі, уявляючи мого батька. А хіба Деваль не був бридкою мошкою, що залетіла до мого дому? Не заслужив тієї самої долі? Багато я думав про те, як можна йому помститися. Моя мати складала свої жертви рядочком на підвіконня і залишала там помирати. Мені теж потрібне підвіконня, достатньо велике для Даніеля Деваля. Так я згадав про будинок Кейсера, де ми одного вечора взяли участь у балу напівлюдей і потвор. І тільки тоді я зрозумів, що наш візит не був випадковістю. Згадав слова, які мимоволі кинув Даніель, і до мене дійшло, що вони значили. Він повів мене туди, бо знав мого батька — постійного гостя того будинку. Деваль думав, що я теж поділяю його вподобання. Мабуть, у своїх фантазіях він бачив, як державний радник Ґустав Адольф Бальк везе свого первістка до Стокгольма знайомити з плотськими втіхами, достойними шляхетного чоловіка. Не можу навіть висловити, як бридко мені було навіть думати про таке. І я подумав: буде справедливо, якщо Деваль завершить своє життя в будинку Кейсера, куди ходять розважатися люди на зразок мого батька. У такому товаристві йому якраз і місце.

Бальк глянув на вузьке віконце під стелею, з якого пробивалося дедалі слабше світло.

— Думаю, що розповідати далі немає сенсу, пане Вінґе. Ви можете не знати хіба якихось дрібних деталей. Я поїхав до Стокгольма, щоб все організувати, перед тим подбавши, щоб Деваль не зміг покинути маєток до мого повернення. Спершу звернувся до опікунів, які вважали, що я мертвий, і попросив одноразово виплатити мені певну суму, пообіцявши, що більше до них не звернуся. Порозпитував серед різного люду й дізнався про єврея Дюлітца, чиї послуги мені могли придатися. Через нього знайшов учня фельдшера Крістофера Блікса, купив його борги й життя. Єдиним живим створінням, яке я знайшов у Фоґельсонґу після повернення з Франції, був Маґнус, напівдикий мисливський пес. На щастя, він ще пам’ятав мій запах і збагнув, що зі мною з’являється їжа. Я зумів припнути його в сараї і старався не розчарувати.

Бальк замовк, і Вінґе не зразу озвався.

— Ви знаєте, що Блікс записував усе, що відбувалося? Ми вас знайшли завдяки його записам. Що з ним сталося, коли він виконав свою роль?

— Блікс боявся власної тіні й був готовий на все, щоб урятуватися. Він виконав усе, що від нього вимагалося, і я відпустив його. Побіг десь у ліс і зник.

— Але чому ви чекали, поки ми вас знайдемо, Юганнесе? Чому не приїхали прямо до мене?

— Бракувало доказів моїх злочинів, пане Вінґе. А для мене дуже важливо, щоб зізнання було беззаперечне. А коли я прочитав у газеті, що знайшли мерця з Фатбурену, — відчув, що ви зможете мене знайти й довести мою провину.

У Вінґе з’явилося якесь погане передчуття. Він завмер, а потім запитав те, що давно вже його мучило:

— Навіщо ви це робите, Юганнесе? Яка ваша мета?

Бальк глянув Сесілові просто в очі. Його великі чорні зіниці здавалися двома бездонними криницями, у яких залишилася тільки порожнеча.

— Я бачив наш світ, пане Вінґе. Люди — брехливі тварюки, зграя вовків, спраглих крові, вони не бажають нічого іншого — тільки роздерти ближнього свого й дорватися до влади. Раби теж не кращі за своїх господарів, просто слабші. Невинні залишаються невинними, поки не відкинуть свої забобони. До того, як Париж перетворився на бійню, говорили про свободу, рівність, братерство, людські права. А зараз це саме розказують у нас. Я бачив, як Декларацію прав людини й громадянина замотали в шкіру, здерту зі страченого на гільйотині ворога республіки. І в нас чимало міщан і селян, готових повстати проти аристократів, своїх давніх пригноблювачів. Пам’ятаєте, пане Вінґе, як офіцер-дворянин на початку року поранив якогось торговця, а міська варта мусила зброєю зупиняти знавіснілий натовп на Слоттсбакені? Революція тоді витала в повітрі. І зараз теж. Я, останній нащадок одного з найзнаменитіших скандинавських родів, син державного радника, постану перед судом і зізнаюся, що винен у всьому, що сталося з Даніелем Девалем, звичайним хлопцем з народу. Ви підтвердите, що немає жодного сумніву в моїй винуватості. І народ підніметься від гніву. Перш ніж я зійду на плаху, стану гирею на вагах революції. У Парижі зараз кров ріками тече вздовж вулиць. Ножі гільйотин доводиться по кілька разів на день гострити, щоб могли виконувати свою роботу. І я хочу, щоб у Стокгольмі було так само. Хай вулиці стануть червоними. Що менше нас виживе, то краще. Хай Місто між мостами наповниться трупами. Хай кладовища тріщать по швах. Хай залишаться самі ворони…

Він посміхнувся:

— А ви, пане Вінґе… Ви — виняток у світі вовків. Людина кращого сорту, але народжені в неправильний час. Тримаєтеся справедливості й розуму в часи, коли інші бажають лише багатіти коштом інших. Я прочитав ваше ім’я в «Екстра постен», а коли дізнався, хто ви, все мені стало зрозуміло. Провидіння послало вас у моє життя під самий кінець. Ви відомі тим, що завжди кожному обвинуваченому давали можливість висловитися. І я говоритиму. І те, що станеться далі, буде так само ваша заслуга, як і моя.

13.

Сесіл Вінґе прокинувся у вівторок вранці після кількох годин сну. Кімната холодна. Ковдра важка. Спросоння ніяк не міг зрозуміти, хто ж його накрив цією ковдрою. Це не його, бо його біла, а ця