Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

ГЛАВА 15.1. Важко бути гномом

 

{Навагрем}

Ні, я нізащо не хотів би жити у вільному місті! Кажуть же – з ким поведешся… Якщо вірити приказці, корінні мелосці з головою точно не дружили, адже сусіди нічних виявилися не просто з тарганами в думках, а справжніми божевільними. Сумніваюся, що некоронований король жив би біля єдиних ненормальних у місті. Гадаю, тут усі такі тією чи іншою мірою.

Отже, сусідка праворуч, жахливо розфарбована тітка невизначеної раси і роду занять, побачивши мене біля воріт, привітно вибігла назустріч, виплеснула мені в обличчя відерце студеної води і завмерла в очікуванні дій у відповідь. Коли я прийшов до тями від несподіванки і зміг видавити кілька слів (маму згадав, на щастя, не свою), вона розревілася і зникла в будинку. Н-да…

Сімейство вампірів (звичайних, як не дивно), що жило зліва від особняка нічних, дружно зачинило переді мною не тільки ворота і вхідні двері, а й віконниці.

Лише сусід із двору навпроти, хирлявий ельф з надзвичайно сумними очима, виявився тихим і привітним. Він був зайнятий справою – намагався зробити зашморг. Довговухий охоче прийняв мою допомогу і радо повідомив, що Сім’я і майже всі їхні гості відбули на свято, яке влаштувало місто на честь нової Принцеси. А потім попросив зробити ма-а-аленьку ласку…

На задньому дворі росло гіллясте дерево. Біля нього стояв стіл, на якому лежали щербатий меч із плямами іржі, стилет, скляна банка з рожевою гидотою, мисливський ніж, пляшечка з кришкою у формі черепа… Під найтовщою гілкою розташовувався колодязь.

Ельф легко застрибнув на зруб, закріпив мотузку з петлею, просунув у неї голову і попросив мене «…впевнитися, щоб усе було, як треба, а якщо щось не так, то поправити, інструменти на столі…». І стрибнув.

Приємно усвідомлювати, що реакція перевертня набагато швидша за ельфійську. Мої зуби перегризли мотузку раніше, ніж гостровухий зрозумів – його плани доведеться відкласти. А потім ми обидва впали в колодязь.

Він був глибоким – не як веллійські, з яких і дитина вибереться, а напевно завглибшки не менше сотні чешів.

У нашому Веселому кварталі я вважався одним з кращих плавців, тому не злякався, коли вода зімкнулася над головою. Ельф, незважаючи на худобу, борсався і тягнув на дно. Пальці ковзали по кам’яних стінках, і якоїсь миті я ледь не вбив довговухого зі злості.

Він затих сам. Обхопив мою шию руками-гілочками, втупився величезними очиськами, що ледь світились у напівтемряві, і почав голосити, як стара бабця. Начебто просив у мене вибачення, благав богів врятувати безневинну дитячу душу, згадував якусь іншу дитину, в смерті якої він винен… Ніс маячню про казки, вигадки, довірливих слухачів. Про нічних, які ніколи такого не пробачать. А потім розтиснув руки з явним наміром вирушити у вільне плавання…

Але я встиг переконатися: ельфи не настільки швидкі, як хочуть здаватися. А ще у них є довге волосся, за яке дуже зручно ловити!

Його довелося злегка придушити, щоб менше смикався. Далі – час зусиль. Зосередитися, «відрощуючи» кігті на пальцях; визначити, яка зі стінок найстаріша і, відповідно, вищерблена; зрозуміти, що вганяти в щілини кігті, як кинджали, не виходить – дуже товсті; згадати про ніж на поясі і прилаштувати його до справи; вкотре легенько стукнути ельфа для профілактики самогубних намірів…

До вечора я обов’язково виліз би, якби не гостровухий на шиї. А так… Цей ненормальний очуняв, коли мені вдалося подолати половину шляху, і зістрибнув униз. Я згадав усю його рідню, свої обдерті коліна і пальці, навіть нічних, що пішли на свято надто невчасно, і кинувся слідом.

Вода виштовхувала мене на поверхню, як корок, доводилося докладати чимало зусиль, щоб пірнути, а потім… все закрутилося і завертілося, ніби я потрапив у величезний вир. Я не міг ні знайти ельфа, ні, тим паче, вибратися з ним у Мелос.

Мені не хотілося вмирати. Зовсім не хотілося… Яка іронія! Одного разу я обдурив смерть, а тепер гину через того, хто прагнув до неї…

Мене викинуло в темне озеро, на берегах якого росли дивні яскраві гриби, що світилися. Тут не було звичного для мене неба – суцільна чорнота і жодного натяку на Руна і Рунну. Ні звуку, тільки неспішно падали краплі на камінь… Дивовижне місце. Неначе світ накрило ковпаком, крізь який не проб'ється денне світло…

Я поплив до берега. Яким би страшним не здавалося це місце, шанс завжди є, поки ти живий. Обережно, намагаючись не торкнутися грибів, виповз на тверду суху поверхню. Втім, сухою вона була до знайомства з моїм одягом.

Напевно, було холодно. Напевно… Мої почуття немов оніміли. Очі перевертня добре бачать у темряві, та й назвати цей морок непроглядним було важко, проте я не міг покластися на зір. Незнайомі запахи забивали нюх, змушуючи голову паморочитись, і лише вуха вірно мені служили.

Щось глухо стукнуло поряд. Уява відразу намалювала можливих чудовиськ, що тягнуть щупальця із пітьми. Я придивився. Ледь помітні хвилі легко колисали якийсь довгастий предмет, слабке рожеве світло мерехтіло на блідому обличчі потопельника. Ельф досяг того, до чого прагнув… Стало гірко і прикро, як завжди буває, коли хочеш зробити щось добре, а це виявляється нікому не потрібним.

Мені захотілося піти звідси. Куди завгодно, аби подалі від місця, де…

Та нащо думати про це?

Я встав. Зробив обережний крок, ще один, і ще…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍