Читати книгу - "Згадай, Мері Горн"

Макс

Я важко видихнув завершуючи виклик. Все ж, мені вдалося переконати Камілу повертатися до свого навчання. Хоча вона і взяла з мене слово дзвонити кожного дня. Попри те, що я був ображений через її зраду я не міг на неї злитися. Навіть зараз під час розмови вона змусила мене посміхнутися. Принаймні тепер я розумію її постійні натяки на те, що минуле стоїть між нами. Але її побоювання не подіяли. 

Я повернув погляд до свого мотоцикла котрий стояв у дворі. Віктор і Стас поїхали на роботу. Влад заїжджав учора ввечері разом із Андріаном. Гаразд, останній мене моментами злить але все ж факт, що він не по дівчатах (в чому він мені зізнався вчора) все прибрав. Звичайно ж, він сказав що про це ніхто не знає але і я пообіцяв що цього ніхто крім нас не знатиме. 

Побачення призначене на шосту вечора. Трохи пізнувато, але...вже як є. Зараз одинадцята година і я здається помираю від цієї самотності і нудьги. В голові зявилася ідея тому я пішов у кімнату де взяв джинсовку. Стас виявився дуже любязним у позичанні одягу. Гаразд, як він сказав не перший раз. У нас часто бувало що ми обмінюємося одягом між собою. Тому це і не було якоюсь проблемою. 

Я замкнув квартиру і спустившись на низ поїхав у квітковий. Тут купив букет троянд і поїхав дорогою, котра була знайома але я давно вже нею не їхав.  У горлі зявився ком коли мотоцикл зупинився. Навкруг була тиша. І справді, на цвинтарі так завжди. 

Після того як я вийшов з лікарні декілька місяців назад, я тут був тільки вдічі. Відчуття, що я зрадив маму не покидало мене тому я не міг сюди приїжджати. А зараз все повернулося на свої місця. Ноги самі повели повз знайомі могили а я зупинився навпроти знайомої.  Поклавши квіти у вазу завсітив свічку котру аткож купив і сів на лавку.

- І знову все починається з цього місця, - прошепотів я.

Заплющивши очі я задумався. Якщо, батько мені не рідний, одже і мати навпроти могили якої я стільки просидів виходить...також? А де похована моя рідна мати? Хто навідується до її могили? Цікаво, там все так же облаштовано як і тут? Я розплющив очі і похитав головою. Звідки всі ці думки? 

- Синок, я думала тебе вже ніколи не побачу тут, - почув я голос і підняв голову.

Неподалік стояла жіночка в довгому пальті з паличкою. Бачити тут стареньких не у сюрприз.

- Не впізнав. - сказала вона посміхаючись і почала повільно іти до мене.

Біля могили вона як і годиться перехристилася і глянула на мене. Я раптом згадав і посміхнувся. Та сама бабуся, котра минулого літа була тут. Я свічку їй засвічував.

- Впізнав, - відказав я і посунувся на лавочці поступляючись їй місцем.

Вона сіла біля мене і важко зітхнула.

- А ти виріс. Вже серйозніший на вигляд. Як там батько і мачуха? Здружилися чи все ж ти і досі вважаєш це за зраду?

Я знизил плечима.

- Знаєте, якби мені цю проблему я б тільки радів, - прошепотів я.

Жінка здійняла брови.

- Тобто?
Я важко видихнув.

- Все надто заплутано...

- А ти спробуй розказати і розплутаєш.

Я криво посміхнувся.

- Думаю, це надто важко щоб розплутати. Виявилося, що батько і мати, я їх так вважав не рідні. А рідна мати поммерла давним давно. Батько, рідний, виявився братом. Він хотів наче помститися за дружину тобто мою рідну матір і викрав мене. А потім дізнався що я його син а тоді...

Я важко видихнув і похитав головою. Каша якас повна.

- А тоді...? - спитала жінка.

- А тоді я вирішив що набагато краще все ж померти і зістрибнув зі скелі. Через пів року кому прокинувся не памятаючи нічого з цього. Батько був таким добрим,все було просто неймовірно а вчора я все згадав. Виявляється, він ввесь час мені брехав.

Рука жінки лягла на моє плече і я повернув голову до неї.

- Знаєш, можливо це прозвучить надто заїждженно але не дарма кажуть, батьки не ті що народили а ті що виховали. Ти любиш свою названу матір і батька, але бачиш проблему в тому що існують іще одні. Так, ти можеш з ними спілкувати але все одно це будуть не ті з котрими ти виріс і котрих справді любиш. Вибирати тобі з ким бути, але найголовніше...вибирай серем.  А зараз не мерзни тут і їдь додому. Що це таке? В одній курточці у таку холодіну.

Жінка швидко змінила тон із спокійного на злісний. Я ж розумів що це жарт тому посміхнувся. 

- Ей. Ну так не чесно. Не сміяйся, я серйозно. Замерзнеш і захворієш. Судячи з розмови клініки тобі вже вистачить.

Жінка підвелася а я за нею. Ми пішли на вихід але їхати мені взагалі не хотілося. Здається, бабуся це зауважила.

- Слухай, а ти спішиш?
Я заперечливо похитав головою.

- Пішли до мене. Я пиріжки спекла. Думаю тобі сподобаються. 

Я не стримав посмішки.

- Пішли, - відказав я і взяв свій моцик. 

Було дивно просто везти його поруч з жінкою але з нею...мені було просто затишно. Думаю, я був би не проти мати стареньку бабусю і дідуся.