Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

далі блигомий берег.

Блигомий берег потоп у бруї,

Над борт, вище борту бурують хвилі,

Чорніють неба кренні краї

І стали сторч і небо укрити.

Ламає реї лихий борвій

Шаланли шалаються, як старці –

– Спускай шпринтовий! Шматай! Рви!

– Клівер! Клівер держи у руці!

– Рятуйся, браття! Рибу скидай!

Гуде забрати здобич море

Вода воює – по самий край

Бушприту здіймаються водяні гори.

– Орцій! Крізь бурю реве старий.

– Чи пан, чи пропав – все одно.

– Орцій! Додому. Орцій бери!

– Хто займе рибу, пущу на дно.

Орцій! По пояс у морі стоять

Ловці, налігши на клівер.

Через борт морозна пішла бруя

Орцій! Поворот. І знову ліво.

Блигомий берег блиснув на мить

І знову потоп у пінявій хвилі.

– Орцій! На берег прову держіть.

– Гребіть скільки є, скільки є в вас сили.

В піску, в мілині сичить шкафут

У воду. Попхай. Тяґни руками.

Розриває м’язи кодоли жмут,

Коліна крає різучий камінь...

Живі. Удома. Але старший

Не дає. Збирає негайні збори.

Похилились голови з кляклих ший,

Стоїть старий і мовчить суворо.

– На кого працюєте? На куркуля?

– Герої, що в море улов скидали?

– Виходь наперед. Просто руля.

– Пиши у список. Чого ж ви стали?

– Чи ви забули, хто ви е?

– Чи ви забули, хто є за вами?

Мовчить. І вечір з моря встає

Кладе багрець на причальний камінь.

Під парусами сплять на дні.

Заснув старий під плюскіт зибу,

Стискає книгу уві сні

І ніччю бореться за рибу.

VI

На третій день до Куту прийшла «посуда» з Одеси забирати рибу – і з цією посудою ми мусили теж вертати круговою путтю через Одесу до Харкова.

Важко дібрати було цій посуді адекватну назву – мабуть, найближче до неї підійшло було б ім’я «пароплав» чи «тепловіз».

Це була довга, як цепелін, залізна посудина, висока і вузька, дуже непідходяща возити вагу, нестійка і без ніякої практичної потреби, швидка. Щоправда, на ній був дизель на всіх тільки шістдесят індикаторних сил, але її довгаста форма і мала ширина робили її схожою на худорляву шкапу, хистку й падучу на обидва боки, але ще досить швидку. Посудину навантажували рибою, а ми з Сашком пішли подивитися після багатьох морів на надморську землю коло Кута.

Ми йшли вподовж берега – як табун рожевих, білих і жовтих метеликів шаланди летіли геть від нас до Кінбурнської коси, ліворуч привидом манячила блискуча смуга Тендри, а просто перед нами Чорне море виглядало без краю на південь.

Це була весна 1931 року, і вода розіллялася лагунами і озерами вподовж справжнього берега, стирчав торішній бур’ян серед солонців – стерня суворої зими – між лагунами і озерами витягались солонцюваті і піскуваті коси, ми лавірували косами і обходили озера, простуючи на схід і щоб ясніше побачити Тендру.

Постійний, справжній моряний берег ховався за міховим коміром камки, споза камки поривались злякані мартини, білу піну викидало зибом після вчорашнього шторму на гребінь камка і вона теж, здавалося, була як мартини і білі крячки.

Далі йти було трудно – чимраз ширше розливалися плескаті лагуни – це вже були цілі затоки, посередині сиділи табунці качок і десь між двома затоками ми сполохали колонію кроншнепів..

Кроншнепи, видко, вибрали перешийок між двома затоками, щоб гніздувати, і коли ми зайшли аж на цей пісковий істмо,[198] на цю солонцювату панаму, то розгнівані птахи не втекли, а всі повернулися назад і збилися повітряним летючим базарем у нас над головою. Вони кричали і торгувались, вони загрожували і клялися, вони відманювали нас геть у лагуну і, одчаявшись знов, немов чайки, маяли у нас над головами.

Далі йти було трудно, і ми з Сашком розбулися і полізли у воду – уперше в тисяча дев’ятсот тридцять першому році. Сонцем нагріта вода плескатих лагун була як літепло і ласкаво лоскотала ноги. Гравій шарував підошви, гостре кололо каміння і десь, завинувшись межи стоячі лагуни, струм прудкої води обдавав ноги холодним душем. Душі наші були в ногах.

Ми вибралися на берег завертати додому і обсушили ноги оксамитною камкою. Коло берега плавали двоє чирят [199] – він і вона, у нього на сталевосірій голові пройшла смарагдовозелена стрічка аж до гордого носа – такий самий смарагдавозелений позумент він носив на блакитносірім крилі і цим він, як швайцар столичного готелю, полонив її гаряче серце.

Вона ж була в простому сірому вбранні, вона була певна його любови і повна його любови, сіре ж убрання годилося краще, щоб сидіти на гнізді невидно для моряних орлів і степового сокольства, що повсякчас раде зруйнувати сімейне щастя скромної чирячої пари.

Побачивши нас, коханці стали одпливати геть у море. Вона трохи боялася і раз чи два випростувала крила над струнким тільцем, пориваючись летіти, але він упевнено плив до моря, поденеде повертаючи до нас голівку і виблискуючи смарагдовозеленим позументом. Я заплескав у долоні – вони знялися і перелетіли далі вподовж берега. Була весна.

Розділ Д

І

Знову човником нас підвезено до високої іржавобурої посудини. Була ясна година, але зиб з учорашнього шторму кидав нас коло борту, як цуценят у кошівці – якось ми поскидали речі нагору і, вибравшись з допомогою матроса на чардак, почали обдивлятися «пароплав».

Місця на чардакові було предосить. Капітан, механік і два матроси – такий був екіпаж. Товстий кооперативний ділець з портфелем – такий був пасажир, та ще нас двоє. Ми тинялися, виглядаючи найкращого місця. Механік нагрівав дизельний запалювач паяльною лямпою – кругла куля запалювана палала, як сонце, в півтемряві «машинового відділу». Зибом сильно гойдало «пароплав». Носового коливання він не мав, бо був дуже довгий, за те тим краще кидало його з боку на