Читати книгу - "Темний ліс"

class="p1">Циліндрична кабіна-платформа почала рухатися, відірвалася від пірамідального постаменту і, швидко прискорюючись, розчинилася в нічному небі. Здавалося, що вона рухається сама по собі, ніби ракета, бо трос, і раніше майже невидимий, у сутінках став зовсім непомітним. Ліфт міг піднімати вантажі зі швидкістю 500 кілометрів на годину, але й за таких характеристик лише за 68 годин він міг досягти верхнього терміналу на геостаціонарній орбіті Землі.

Зображення на екрані перемкнулося на камеру, встановлену на нижній частині платформи ліфта: широкий трос заступав майже всю картину, але він мав гладеньку фактуру й помітити рух кабіни ліфта було майже неможливо. Швидкість вдавалося відслідковувати лише за допомогою шкали позначок у куті екрана, цифри на якій блискавично змінювалися. Якщо дивитися вниз, уже на незначній відстані від камери трос ніби сходив нанівець, далеко внизу відкриваючи панораму «Острова Верна», схожого на велику круглу тарілку, підвішену за нижній кінець троса.

Ян Цзіньвень дещо пригадав.

— Заждіть, я вам зараз покажу справжню дивину, — він незграбно підвівся й невпевнено рушив до дверей. Мабуть, ходив додому, бо швидко повернувся й поклав на стіл шматок якогось матеріалу, що нагадував аркуш паперу завбільшки як пачка сигарет. Чжан Юаньчао узяв той аркуш. Він був сірий, напівпрозорий, майже невагомий і нагадував пластину нігтя. — Це матеріал, із якого роблять космічні ліфти! — виголосив старий Ян.

— Вітаю! Твій син поцупив у держави шматок надважливого матеріалу, — Мяо Фуцюань вказав на аркуш.

— Це нікому не потрібні обрізки. Він розповідав, що під час будівництва «Тяньті» тисячі тонн цього матеріалу доправили на орбіту. Там із них виготовили трос для ліфта, а потім спустили його на поверхню Землі… Скоро подорож у космос стане доступною будь-кому й дешевшою за політ на літаку, тож я вже попросив сина дізнатися про туристичні фірми, які пропонують подібні послуги.

— Ти зібрався в космос? — здивувався старий Чжан.

— І що тут дивного? Я чув, коли ліфт підіймається, в кабіні нема ніяких перевантажень — відчуття ті самі, що в купе потяга, — зазначив Мяо Фуцюань. Він уже давно втратив контроль над своєю вугільною шахтою, його родина збідніла, й чотири роки тому йому довелося продати свою віллу, тож це помешкання залишалося єдиним житлом для всієї родини. А от син Ян Цзіньвеня працював на

підприємстві, що реалізувало проект будівництва космічних ліфтів, і тепер його сім'ю сусіди вважали найзаможні-шою, старий Мяо йому навіть заздрив.

— Я не полечу в космос, — відповів Ян Цзіньвень, пересвідчився, що Веймін забрав малого в іншу кімнату, й продовжив: — А ось мій прах — так. Агов, ви, двоє стариганів, не маєте забобонів щодо таких розмов?

— Та до чого тут забобони... Але з якого дива тобі закортіло відіслати туди свої рештки? — запитав Чжан Юаньчао.

— Чи відомо вам, що на верхній платформі ліфта є електромагнітний пусковий пристрій? Коли прийде час, труну з моїм тілом розженуть до третьої космічної швидкості, й незабаром вона вийде за межі Сонячної системи. Це називається космічним похованням. Я не хочу лежати в землі, загарбаній інопланетянами після моєї смерті. Це також можна назвати однією з форм ескапізму.

— А якщо прибульці зазнають поразки?

— Це майже неможливо. А коли й так, що я втрачаю? Хоча б побачу Всесвіт!

Чжан Юаньчао несхвально похитав головою:

— Ох, ці мені інтелектуали зі своїми дивацькими мріями. Усе то дурня — відмерле листя падає додолу, до свого коріння. Мене закопають у місцевий бурий лес.

— Тебе не хвилює, що трисоляріани можуть розрити твою могилу?

Цієї миті Мяо Фуцюань, який, здавалося, втратив інтерес до розмови, раптом пожвавішав, подав друзям знак, аби вони присунулися до нього впритул і заговорив так тихо, наче боявся підслуховування софонів:

— Е-е-е, не кажи, чого не знаєш. Я вже думав про це: в мене в Шаньсі залишилося кілька вироблених і покинутих шахт…

— Ти хочеш, щоб тебе там поховали?

— Ні-ні. Вони всі маленькі й неглибокі, але в деяких місцях їхні виробки впритул підходять до стволів вели-ких державних шахт. А ось вони — завглибшки чотириста й більше метрів, а якщо спуститися занедбаними стволами, то, може, й значно більше. Це достатньо глибоко для тебе? Після поховання ствол підірвуть, і твою могилу ніхто не зачепить. Не думаю, що трисоляріани там копирсатимуться.

— Пф-ф, тобто люди там копали, а трисоляріанам буде нецікаво? Вони просто докопають до надгробка й за потреби копатимуть далі.

Мяо Фуцюань розсміявся.

— Старий Чжане, ти зовсім здурів, га? — і, розуміючи, що той ніяк не второпає, в чому річ, Мяо тицьнув у Яна Цзіньвеня, який перестав цікавитися розмовою і повернувся до перегляду випуску новин. — Он хай тобі освічена людина все й пояснить.

Ян Цзіньвень, не відриваючи погляду від екрана, посміхнувся.

— Чжане, а навіщо тобі надгробок? Його ставлять, щоб люди мали змогу дізнатися, хто похований у цьому місці. А до того часу людей уже не залишиться.

Чжан Юаньчао деякий час сидів мовчки й нарешті зітхнув:

— Так-так, людей не залишиться. Усе то пусте.

* * *

Дорогою до Третього експериментального центру термоядерного синтезу, Чжан Бейхай був змушений вирулювати з глибоких снігових кучугур, але наблизившись, виявив, що тут сніг повністю розтанув і дорога перетворилася на суцільні брудні калюжі, а холодне зимове повітря поступилося теплому й вологому диханню весни. На досі засніжених пагорбах обіч шляху кілька персикових дерев буяли цвітом, дивним серед цієї незвично студеної зими. Він скерував авто до білої будівлі, що стояла посеред долини й слугувала за вхід у розгалужений комплекс експериментального центру, схованого під землею. Цієї миті він побачив людину, яка обривала персиковий цвіт із дерев на схилі, впізнав у ній того, кого шукав, і зупинився.

— Докторе Дін! — гукнув він чоловіка.

Коли Дін Ї підійшов до капота з великим букетом у руках, Чжан Бейхай не стримав посмішки:

— Для кого цей розкішний букет?

— Ці квіти розпустилися завдяки теплу, що виділяється внаслідок процесу термоядерного синтезу, тому, звичайно, вони для мене. — Він аж сяяв, милуючись пишними квітами, що розпустилися серед зими. Дін Ї досі був схвильований таким значним проривом у своїх дослідженнях.

— Стільки тепла розсіюється в повітрі! Це справжнє марнотратство. — Чжан Бейхай вийшов із машини, зняв сонцезахисні окуляри, щоб і собі помилуватися клаптиком весни. Від його дихання не утворювалася пара, й навіть через підошви черевиків він відчував добре прогріту землю.

— Бракує