Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

зі мною, — назад до незворушного, стриманого тону. Складалося враження, що говорить зовсім інша людина, якої ще секунду тому в «норі» не було.

Левко здригнувся й тільки потім усвідомив, що поставив запитання «куди?» подумки.

— Так, сер, — пом’явшися трохи, він ледве ворухнув язиком: — Можна я спитаю?

— Ну що знов?

— Мені щось брати із собою?

Х’юз-Коулман усміхнувся.

— Ні. Хіба прихопи теплу сорочку чи легкий светр. У пустелі зранку прохолодно.

— У пусте… — почав українець, але прикусив язика, побачивши, як зметнулись угору брови Джейсона.

— За п’ять хвилин чекаю нагорі, — сивочолий розвернувся та вийшов. Стрілець посунув слідом, делікатно тримаючись на крок позаду.

Ґрем нарешті перестав порпатись у наплічнику.

— Він не згадав про мене, — озвався Сьома, зиркаючи на друзів і безмовно питаючи: що це може означати?

— Ти комплексуєш чи що? — сказав Левко.

— Я теж гадаю, що це привід радіти, — долинув із кутка надломлений голос мулата.

Певна річ, Сьома не радів, але чомусь подумав, що мовчанка Джейсона означала запрошення.

Запрошення повернутися до Білої кімнати.

XC

14 серпня 2012, 08:47 (UTC -5)

Паїтіті

Ґрем стояв на терасі, спостерігаючи, як Лео зникає в череві гелікоптера Мі-17, і чекав, поки Амаро Кіспе відбере мачігуенга, що підуть на плантацію. Почувався американець кепсько, невідомість душила його, та ще більше пригнічувало те, що їх розділяли: Сьома лишається в підземеллі, українець летить невідь-куди, а Сатомі заслали працювати на кухню до якогось прилизаного італійця.

Зрештою карлик визначився. Разом із Ґремом вирушали п’ятеро перуанців і восьмеро індіанців мачігуенга. Перуанці йшли без зброї, суплячись, тож американець здогадався, що «похід на плантацію» вважали серед них чимось на кшталт принизливого, та неухильного обов’язку. Обличчя індіанців нічого не виражали.

Гурт, що прямував до плантації, мав конвоювати один зі стрільців Джейсона, той, що спускався із сивочолим у «нору» кілька хвилин тому. Стоячи на відкритій ділянці неподалік вертольота, Ґрем крадькома роздивлявся його. Височенний, під два метри, відносно худорлявий (принаймні здавався таким на тлі інших трьох горлорізів), з дуже крупними кістками. Плечі, лікті й коліна випирали, наче шарніри грубо збитого механізму. Довгі пальці з опуклими суглобами нагадували маніпулятори японських роботів. Очі — сіро-сині, волосся — світле. Відчувалася скандинавська кров. Коли чоловік стояв і не рухався, то справляв враження незграби — геть чисто опора високовольтної лінії в людській подобі, — та щойно починав рухатись, незграбність дивовижно зникала. Рухи відзначалися стрімкістю й спритністю, м’язи вигравали, а маслаки, що так випирали в нерухомому стані, виглядали цілком гармонійно. На відміну від колег зі «служби безпеки» він був жилавим, як столітній дуб. Не роздутий на стероїдах у тренажерному залі, а по-справжньому м’язистий.

Найпомітнішою ознакою були вилиці, що випинались у боки, надаючи видовженому лицю схожості з черепом із натягнутою на нього маскою та штучними очима.

На вигляд довготелесий мав років тридцять. Він єдиний ішов на плантацію озброєним. На правому плечі, стволом донизу, висіла штурмова гвинтівка M16, на лівому — недбало накинутий одношлейковий рюкзак із логотипом охоронної компанії «Blackwater»[109]: чорний ведмежий слід в овальному, приплюснутому згори та знизу, прицілі бордового кольору.

Помітивши лого «Блекуотера», Ґрем збадьорився. Хай там що про неї розказують, але це американська компанія. Ймовірно, власник наплічника — теж американець. Хоч-не-хоч у серці зажевріла надія: якщо співвітчизник виявиться трохи приязнішим за Джейсона, можливо…

Роздуми перервав хрипкий наказ.

— Ходімо, — довготелесий говорив сухим скриплячим голосом.

Першими рушили мачігуенга, за ними, все ще ображено буркаючи, роззброєні хлопці з ватаги Амаро Кіспе, слідом — Ґрем, стрілець замикав колону. Двоє індіанців тягли на собі пакунки з їжею, решта несла порожні кошики. Вони зійшли вниз звивистими галереями та вибрались у джунглі крізь замаскований заростями прохід у східній стіні Паїтіті. Група ступила на вузьку, добре витоптану стежку, й попрямувала на північний схід. Мачігуенга чудово знали дорогу.

Просувалися повільно; довготелесому довелося кілька разів вигуками підганяти індіанців. Мачігуенга пришвидшували темп, але за хвилину знову плелись, наче на каторгу.

Двічі мулат обертався до стрільця з широкими вилицями й за другим разом навіть наважився озватися, проте чоловік одразу жорстко зупинив його.

— Не озирайся. Вперед.

О пів на десяту дерева стали траплятися рідше й група вийшла на відкриту галявину видовженої форми. Уважно приглянувшись, Ґрем припустив, що галявина була не природною, а вирубаною в лісі. Вона виглядала як прямокутник завширшки вісімдесят і завдовжки близько кількох сотень метрів. На штучне походження вказувала не так форма ділянки, як рівні ряди насаджених за метр один від одного кокаїнових кущів[110]. Рослини скидалися на кущі терну, були вищими за людський зріст, часом ледь не вдвічі, та доглянутими: гілки рівні, підрізані, земля довкола спушена, волога. Тонке зелене листя пашіло здоров’ям.

У південно-західному куті кокаїнової плантації стриміла халабуда (чи радше навіс) із дахом із висушеного пальмового листя та трьома стінами з довгих, грубо обструганих гілок. Усередині виднілася кострубата, увінчана кріслом дерев’яна конструкція, схожа на вишку, з якої судді стежать за тенісним матчем. Накриття захищало від сонця, а «вишка» давала можливість продивлятися (а також, мабуть, прострілювати, як подумав Ґрем) усе поле.

Довготелесий почепив наплічник на стіну халабуди й зронив:

— До праці, хлопці.

— А що мені робити? — кліпнув мулат.

Мачігуенга поскладали під халабудою пакунки з їжею, дістали купу потертих сумок і повішали на плечі, пустивши шлейку навскоси через тулуб. Дехто прилаштовував до поясів пляшки з водою.

— Агов, ти, — гукнув стрілець до одного з перуанців, — ти ж ніби розмовляєш англійською. Поясни цій дамочці її завдання на найближчі чотири години.

Молодий перуанець із лицем, поораним слідами від чиряків, подав Ґремові наплічну сумку й кивнув, закликаючи йти із собою. Він був молодим, на рік молодшим за мулата, та через подзьобане вм’ятинами обличчя здавався чи не вдвічі старшим. Разом з іншими перуанцями та мачігуенга вони попростували вздовж джунглів до південно-східного краю плантації.

Ґрему та його напарникові випав другий поперечний ряд кущів.

— Це кущ коки, — хлопчина торкнувся видовженого, загостреного на кінці листочка. Він говорив, розтягуючи слова, певно, щоби зменшити акцент.

— Я знаю, що це, бадді.

— Ти будеш іти і рвати листя, і складати його в сумку. В ось цю. Я буду йти з одного боку, ти — з іншого. Рви акуратно, контролюй, щоб не пошкоджувати гілку, — перуанець показав, як правильно: не смикати, а перегинати, ламаючи черешок. Листки коки мали товсті й короткі ніжки, що міцно сполучали їх із гіллям, тож рвучи абияк, можна було лишити без кори всю гілку. — Відділяй… як його?.. як це англійською?.. патичок?..