Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

вони бачилися двічі-тричі на тиждень, з дітьми — ще рідше. Вряди-годи Олена зустрічала чоловіка в коридорах резиденції, коли він поспішав на чергову зустріч; вони поквапом перекидалися кількома словами[283]. Більшість часу її оточували помічники та радники, які заохочували Олену більше давати інтерв’ю, позувати для обкладинок часописів і посилювати заклики президента про міжнародну допомогу. Зрідка Зеленський погоджувався з’явитися на телебаченні для інтерв’ю разом із дружиною, і вона інколи використовувала цю можливість, щоб розпитати його про почуття, немов журналісти були ще й сімейними психологами.

— Дякую за це побачення в телевізійному ефірі, — сказала Олена одному британському телеканалу. — Ми щоразу отримуємо від таких інтерв’ю задоволення, тому що можемо бачитися[284].

Це прозвучало як докір, і Зеленський ніяково опустив погляд на руки, Олена ж розповіла деякі подробиці про їхнє сімейне життя. Донька Саша вступає до вишу, за кілька днів у неї останній екзамен.

— Вона потребує тата, щоб поговорити з ним, щоб цей період вступу до дорослого життя пройшов легше, — говорила перша леді не лише телекамерам, а й чоловікові. — На жаль, ми не можемо собі зараз цього дозволити.

Зеленський уперто спробував повернути розмову до теми війни, зазначив, що багатьом українським родинам значно важче, ніж їм: як-от тим, хто живе під російською окупацією. Найголовніше, сказав він, звільнити окуповані території.

— Мій другий пріоритет — родина, дружина, — додав Зеленський.

Він сумує за ними і ніяк не може звикнути до розлуки. Однак вони мають бути сильними, сказав він Олені. Та всміхнулася і відвела погляд. Усе їхнє спільне життя Зеленський ставив роботу на перше місце: ще з тих ночей, коли діти були маленькі, а він завершував зйомки фільму чи виступав і повертався додому настільки виснажений, що міг лише сидіти на дивані та дивитися телевізор. Вимоги президентства, а тепер і війни довели цю рису до такого екстремального рівня, із яким Олені було важко змиритися. Знову ж таки, багато посадовців, які втекли з Києва у перші дні вторгнення, зробили це, щоб вивезти родину в безпечне місце. Зеленський залишився.

— Я не міг би зробити інакше, — сказав він у тому ж інтерв’ю. — Президент — лідер народу. Народ обрав мене.

Однак тепер, на цьому етапі війни, родина Зеленського повернулася до столиці, щоб бути з ним поруч, а він усе одно обрав жити окремо, присвятити себе посаді. Інтерв’юер зауважив, що такі обставини здатні зруйнувати шлюб. Чи зміцнить це шлюб Зеленських? Олена всміхнулася, глянула на чоловіка.

— Як гадаєш? — запитала його англійською.

Кілька довгих секунд він підшукував відповідь, раптом десь загубивши свій дар знаходити потрібні слова.

— Усі ми — живі люди. Напевно, є різні моменти в сім’ях у різні роки. Але я ніколи не відчував, ніби з нашими взаєминами щось негаразд, — відповів Зеленський і поставив дружині зустрічне запитання: — Чи тобі буває сумно зі мною?

— З тобою — ні. Без тебе — завжди дуже сумно.

РОЗДІЛ 19. ПОВЕРНЕННЯ ПОЛІТИКИ

Пізнього вечора в середині червня президент із групою близьких радників сів у потяг неподалік центру Києва і вирушив у нічну подорож. Зовні їхній приватний вагон мав вигляд звичайного пасажирського: стара радянська конструкція, синя із жовтими деталями. Однак інтер’єр нещодавно оновили: у вбиральнях усе блищало, на підлозі лежали бежеві килими, а на вікнах висіли золотисті фіранки. Укрзалізниця давно мала кілька таких люксових вагонів для перевезення свого керівництва всередині країни. На початку вторгнення, коли повітряне сполучення в Україні закрили, Укрзалізниця надала ці вагони для потреб президентської адміністрації, і тепер ними подорожували українські високопосадовці та почесні гості з-за кордону.

Тієї весни потяги стали для Зеленського основним засобом пересування на далеку відстань, і йому зазвичай це подобалося. У подорожах з’являвся час почитати, а запах диму від двигуна навіював спогади з дитинства. Тоді авіаперельоти були для родини Зеленського надто дорогими, і він інколи їздив до батька в Монголію потягом. Подорож залізницею з Кривого Рогу тривала вісім днів, через всю Росію та Сибір, із зупинками в Москві й Улан-Баторі. Тими довгими днями хлопчик Зеленський, сидячи поряд із мамою у спальному вагоні, дивився крізь вікно на широкі простори радянської імперії та пив багато чаю у металевих підсклянниках із викарбуваним серпом і молотом. Багато років по тому, коли такі спогади виринали під час війни, Зеленський визнавав, що відчуває ностальгію. Однак тепер вона мала гіркий присмак дивовижної іронії долі: він виріс у тій самій імперії, проти відродження якої нині боровся.

Під час цієї подорожі — найдовшої від початку вторгнення — президент їхав на південь, до Миколаєва[285]. То було найближче до південного фронту місце, куди міг безпечно довезти потяг. Більшість купе займали працівники служби безпеки; закинувши автомати на багажну полицю та задерши ноги, вони дивилися відео в телефонах. Протоколи воєнного часу вимагали, щоб локомотив повз у понурому темпі. Якщо ракета влучить в один вагон, решта на такій швидкості зазнає менших пошкоджень, і виживе більше пасажирів. Протягом довгих відрізків шляху, коли їхали сільською глибинкою, зв’язок у потягу переривався. Декотрим телефонам не вистачало сигналу, щоб відправити текстове повідомлення чи завантажити новини.

— Маємо шанс спокійно поговорити, — сказав міністр внутрішніх справ Денис Монастирський, який супроводжував президента.

Пасажири в приватному вагоні Зеленського сиділи за столом для переговорів або ж влаштовувалися на вузькому дивані, оббитому зеленою тканиною. У вагоні було тіснувато, але місця за великим столом вистачало, і помічники Зеленського могли разом з ним пити чай, що й досі подавали у металевих підсклянниках — але вже з логотипом залізничної компанії замість серпа й молота. Для Монастирського ця подорож була особливим задоволенням. Він, на відміну від більшості посадовців у потягу, ніколи не жив у президентському бункері, тож останнім часом спілкувався із Зеленським лише поквапом і офіційно. На нарадах із питань безпеки говорили коротко, доповідали про поточний стан справ і найактуальніші кризи. Зате під час довгої подорожі на південь змогли відвести душу.

— Ми говорили про особисті переживання, про те, як дають собі раду наші сім’ї, про дітей, — розповідав мені Монастирський.

Вони із Зеленським також уперше змогли нормально обговорити майбутнє війни та її можливе завершення. Обидва розуміли — у разі перемоги України проблеми ще далеко не завершаться. Економіка країни ледве дихала, значну частину інфраструктури було пошкоджено чи зруйновано. На під’їзді до місця призначення за вікном пропливали порожні станції та напівпокинуті села, голі дерева, пошматовані мінометним вогнем. Майже третина населення була змушена покинути домівки та переїхати деінде. Багато хто повернеться