Читати книгу - "Пісня Соломона"

сліпець гладить сторінку з брайлевим шрифтом, пізнаючи зміст кінчиками пальців.

Дояр потер потилицю до кори стовбура. Ось чого бракувало Гітарі: лісів, мисливців, убивання. Щось його покалічило, поклало на ньому знак, як Гуля преподобного Купера, вибиті зуби Сола та як весь образ Дояревого батька. Його переповнив раптовий наплив співчуття до них усіх. Тут, під деревом, чуючи далекий відгомін лову рисі, він подумав, що тепер розуміє Гітару. Справді розуміє.

По обидва боки стегон він відчував повітряні корені камедного дерева. Підтримували Дояра, як шорсткі дбайливі дідові руки. Водночас і напружений, і розслаблений, він занурив пальці у траву. Хотів послухати землю кінчиками пальців, почути, що вона мовить. І земля сказала миттєво: хтось стоїть за тобою, а ти маєш час лише на те, щоб звести руку й схопити дротяну петлю навколо твоєї шиї. Дріт, як бритва, порізав пальці, протяв шкіру так глибоко, що Дояр висмикнув руку. Тепер петля впилася в шию, перехопило дух. Почув своє харчання, в очах замигтіли міріади різнобарвних вогників. Залунала музика. Дояр знав, що це вже востаннє в житті вдихнув солодкого повітря. Як і належало сподіватися, в пам’яті зблисло все його життя, але воно відобразилося лише однією картиною: палкі любощі; Агар схиляється над ним у неповторному своєю досконалістю й інтимністю жесті. Посеред цієї картини почув голос душителя: «Твій день настав». Пройнявшись величезним смутком, що треба покидати цей світ від руки свого друга, Дояр ослаб. Тієї миті, коли він піддався непереборній меланхолії, ослабли й напружені м’язи шиї. На якусь частку секунди дріт попустив, і Дояр зміг втягти повітря, вдихнути ще раз. Але це був уже вдих не на смерть, а на життя. Агар, музика, вогники — все щезло, Дояр вхопив вінчестера при боці, звів дуло й натиснув на курок. Вистрілив у дерева перед ним. Постріл застукав Гітару зненацька, петля знову попустила. Гітара знову затягнув її. Дояр, уже знаючи, що друг потребує обох рук, щоб отак душити, повернув дуло назад і силкувався натиснути на курок, зачіпаючи рушницею гілки і землю. Так і не добравши, був постріл чи ні, він почув зовсім зблизька брехання трьох собак — чудовний, неземний звук. Знав, що загнали рись на дерево. Петля впала, Гітара кинувся втікати поміж дерев. Дояр зірвався на ноги та присвітив ліхтариком туди, де було чути тупіт. Нічого не побачив, хіба що розколихані гілки. Потираючи шию, рушив на гавкіт. Гітара не мав зброї, бо інакше скористався б нею, тож Дояр почувався в безпеці, йдучи до гончаків, хай навіть у рушниці не було набоїв. Не заблукав, орієнтувався добре й вийшов на Кальвіна, Малюка, Лютера й Омара. Сиділи за кілька кроків від собак і від дерева, на якому блискотіли очі рисі.

Собаки пнулися на дерево, а чоловіки радилися, що робити. Чи застрілити рись, чи відстрілити гілку, щоб хижак зіскочив поміж пси, чи ще щось. Вирішили вбити рись на місці, там, де сидить. Омар встав і поніс ліхтар ліворуч. Дика кішка трохи підповзла за світлом. Малюк прицілився й пустив кулю просто під ліву передню лапу. Рись звалилася крізь гілля, просто в пащі Бекі й решти зграї.

Хижак був ще повен сил. Вперто боровся за життя, поки Кальвін відкликав собак, вистрілив, ще раз вистрілив. Аж тоді було по всьому.

Мисливці тримали лампи над тілом і покректували з радости, що велике, що було небезпечне, а тепер нерухоме. Всі четверо стали навколішки. Видобули шнурки й ножі, вирізали палицю завтовшки з зап’ясток й прив’язали до неї рись на довгу зворотну дорогу.

Були такі раді самі з себе, що минуло чимало часу, поки комусь спало на думку спитати Дояра, навіщо стріляв. Той піддав палицю на плечі трохи вище й відповів:

— Я впустив рушницю. Спіткнувся — вона впала й вистрілила. А коли я підняв її, вистрілила ще раз.

Знявся регіт.

— Спіткнувся? А нащо ти її зняв із запобіжника? Боявся?

— Боявся, — підтвердив Дояр. — Смертельно налякався.

Старигани тюкали й реготали всю дорогу до автомобіля, кепкуючи з Дояра й підбиваючи його розказати докладніше, як він налякався. Розказував. І сміявся — щиро, гучно й довго. Сміявся з серця, радий, що ступає по землі. Ступає так, ніби був з нею одним цілим, ніби його ноги — стовбури дерев. Частина його єства пішла углиб, углиб, углиб — у каміння й ґрунт. І добре їй — у землі й там, де ступає Дояр. І не накульгує.

На світанку вони зібралися на Вокеровій бензоколонці, щоб ще і ще ділитися враженнями минулої ночі. Дояр став мішенню насмішок. Але цей гумор був добродушний, зовсім не такий, як на початку виправи.

— Ціле щастя, що ми всі живі-здорові. З риссю клопоту не було. Клопіт був з оцим негриськом. Лупить по нас, і то саме тоді, коли цей котяра ладен скочити на всю нашу компанію й на псів. Торохнув, аж на весь ліс загуло. Мало собі голови не розніс на шмаття. Ви там у місті всі такі недотепи?

— Та вже ж не такі, як ви, сільські негрища, — віджартовувався Дояр.

Омар і Малюк поплескали його по плечі.

— Піди до Вернелл, — гукнув Кальвін Лютеру. — Скажи їй, щоб приготувала нам поснідати. Як тільки оббілуємо цього котика, прийдемо до неї, голодні як вовки. Хай начувається!

Дояр пішов із чоловіками на задвірки станції. Там на зацементованому майданчику під бляшаним дашком лежала мертва рись. Доярева шия страшенно розпухла. При найменшому русі головою дошкульно боліло.

Омар розтяв шнурки, що зв’язували лапи. Разом з Кальвіном перекинув тіло на спину. Лапи звисли на боки. Які тоненькі й делікатні кісточки...

«КОЖЕН ПОСЯГАЄ НА ЖИТТЯ НЕГРА».

Кальвін відвів за рисину голову передні лапи. Омар пробив кудлату шкуру на грудях і розтяв її аж до соромної частини. Повернув ножа лезом догори, щоб був чистий, акуратний надріз.

«ХОЧЕ НЕ ВІДІБРАТИ ЖИТТЯ, А ВОЛОДІТИ НИМ».

Дійшовши до геніталій, він відрізав члена, але не чіпав мошонки.

«ОСЬ У ЧОМУ РІЧ».

Омар зробив надріз навколо лап і шиї. Тоді стягнув шкуру.

«А НАВІЩО ЧОЛОВІКОВІ ЖИТТЯ, ЯКЩО ВІН НАВІТЬ НЕ МОЖЕ ВИРІШИТИ, ЗА ЩО ВМИРАТИ?»

Під його пальцями прозора підшкірна плівка рвалася, як серпанок.

«КОЖЕН ПОСЯГАЄ НА ЖИТТЯ НЕГРА».

Тепер Малюк приклякнув і розрізав м’ясо від мошонки до щелепи.

«ГАРНО, НЕГАРНО — ЦЕ ЩЕ ОДНЕ, ДО ЧОГО МЕНІ БАЙДУЖЕ».

Повернувся Лютер і, поки приятелі відпочивали, викраяв задній прохід. Вправно, неначе яблуко оббирав.

«СПОДІВАЮСЯ, ЩО