Читати книгу - "Сірі бджоли"

при їзді виникало більше вітру, ніж його було в природі.

Ну так, не полагодив. Та і від грошей тих не лишилося нічого! Якісь рублі ще лежать у кармані, але більшу частину він перетворив у бензин, заповнив ним три каністри. Бензин краще грошей.

Може, хвилин п’ятнадцять у голові пасічника снували довгі думки, які закінчувалися трьома крапками. Снували, прикрашаючи очікування вирішення своєї долі. А потім до машини підійшли два митники і чоловік у камуфляжі з собакою. Один із митників тримав у руках документи Сергійовича. Чоловік у камуфляжі повів собаку довкола причепа.

Митник з документами у руках втупився на номер машини, потім на стару потерту картонку техпаспорта.

— Як вас сюди впустили? — спитав він.

Викривлена, незадоволена лінія вуст демонструвала одночасно претензію і зарозумілість.

— Куди? — сторопів Сергійович.

— У Росію, в Крим! — холодним, трохи скрипучим голосом продовжив митник. — У вас радянські права, радянські документи на машину! Номерний знак — і той радянський! Ви що, досі у СРСР живете?

Не знайшовши швидко відповіді, пасічник знизав плечима.

— Не казали, — розгублено пробурмотів він. — Ніхто не казав міняти. Я з ними весь час їздив.

— Де їздили? По Україні?

— У себе, по Донбасу.

Митник здивовано мотнув головою, але в очах його в цей момент прокинулося щось добре. Прочитав у його очах Сергійович миттєву до себе поблажливість.

У руках другого митника з’явилася чорна палиця із розвернутим угору дзеркалом. Він роздивлявся за допомогою дзеркала днище машини і раптом озирнувся до її хазяїна.

— Ви скоро ногами гальмуватимете! Треба днище підварити!

— Так, звичайно, підварю! — закивав переляканий пасічник. — Обов’язково! Я ж у сірій зоні живу... У нас там з ремонтом машин проблеми...

Почувши про сіру зону, митники мовчки втупилися на Сергійовича. І кінолог озирнувся. І вівчарка його перестала обнюхувати причеп з вуликами і також озирнулася.

— У нас за правилами кожен водій має звільнити багажник для огляду, — за хвилину промовив невпевнено другий митник. Потім перевів погляд на вулики. Сергійович знітився.

«Це ж скільки з машини витягати! — подумав. — А побачать мед — причепляться!»

— Вулики будемо оглядати? — спитав другий митник першого.

Той озирнувся на машини, що стояли під піддашком, погляд його ожив, як побачив великого «дахового» багажника, під котрим блистів начищений, ніби на продаж, білий «лендровер діскавері» з київськими номерами.

— Ні, не будемо, — відповів він. — Нехай сам своїх бджіл рахує! Он скільки роботи ще! — показав поглядом на джип.

Протягнув мовчки документи Сергійовичу.

— Щасливої дороги! — сказав сухо. — У буферній зоні зупинятися заборонено!

Від різкого перепаду емоцій Сергійович закашлявся. Так закашлявся, що серце в нього закололо. Сів за кермо, сховав паспорт і документи на машину у бардачок — скоро ж знову знадобляться.

Буферною зоною їхав повільно, обганяючи піших мандрівників. Вдивлявся у них, думаючи про Айше. Вона ж також десь тут. А може уже і на українському контролі? Що її перевіряти? Паспорт подивилися, у валізу заглянули і все — вперед і з піснею!

— Ну що, гарно відпочили? — спитав з недоброю іронією в голосі український прикордонник. — З сонцем треба обережніше! — Він також звернув увагу на обгорілі щоки пасічника.

Митники оглянули машину без особливої цікавості.

— Бджіл везете? — поцікавився один, тикнувши пальцем у напрямку причепа.

— Так, я ж бджоляр, — пояснив Сергійович.

— Бджоловіз! — жартома поправив водія балакучий митник і тут же спіймав на собі строгий погляд напарника. Прибрав посмішку з обличчя, замовк.

Виїхавши з контрольного пункту «Чонгар», Сергійович побачив попереду натовп людей і скупчення машин, припаркованих метушливо і не до ладу на обох обочинах. Їхав повільно, видивляючись Айше. Зупинитися не було де. Позаду нетерпляче сигналили.

Попереду з обочини виїхала «Волга» і пасічник поквапився до місця, що звільнилося. Повністю з причепом він туди не вліз, але причеп з вуликами, який майже на метр на асфальт виступив, дороги не перекривав.

Залишивши машину, Сергійович поспішив туди, де натовп народу стояв. І водії, і ті, кого вони зустрічали.

Уже підходячи до натовпу людей, побачив Айше. Вона намагалася пройти, вибратися з цього «мурашника», але якісь чоловіки ніби перегороджували їй шлях. Здалося Сергійовичу, що вона також його бачить, з-за плечей цих чоловіків, ніби через паркан визираючи.

— Сто гривень до вокзалу! — збуджено переконував Айше худий бородань у коричневій куртці. — Їдемо одразу! У мене уже троє у машині сидять, одне місце лишилося!

— Не сидить у нього ніхто! — заявив конкурент у спортивних штанях і тенісці. — Сядете і будете чекати, доки ще трьох не знайде! А у мене вже двоє!

Сергійович криголамом розсунув таксистів, простягнув руку, ухватив Айше за лікоть і потягнув до машини. Точніше — протягнув крізь шеренгу бойових таксистів, а потім просто перехватив ручку валізи і покотив її, з підстрибами на камінчиках і по сміттю дороги, за собою. Айше йшла поруч.

70

Черга до віконця продажу білетів посувалася швидко.

— До Вінниці є місце? — поцікавився Сергійович.

Сива жінка у фіолетовій кофтині по той бік віконця клацнула по клавіатурі комп’ютера. Втупилася у монітор.

— Дивно, але є, — сказала, не дивлячись на клієнта. — Видно, хтось здав... Купе, верхнє, вісімдесят шосте. Вагон п’ятий. Відправляється за сорок хвилин.

— Давайте! — зрадів пасічник.

— Паспорт! — веліла вона.

Айше подала свій український паспорт, на вигляд зовсім новенький.

— Двісті шістдесят три гривні сорок копійок!

Айше передала касирці дві двохсотки.

— А коли він прибуває? — спитав Сергійович. — Мені подзвонити треба, щоб зустріли!

— О п’ятій ранку, завтра! Сімнадцять годин дороги.

— Ого! — здивувався пасічник.

Коли вийшли надвір, він помітив на обличчі Айше посмішку. І сам зрадів.

— Ти у Вінниці від платформи нікуди не відходь! Дружина моя тебе зустріне, її Віталіна звати, — заговорив Сергійович поспіхом, коли вони вже біля п’ятого вагона спинилися. — Раптом що, ось її телефон...

Айше занесла валізу і наплічник до купе, знову вийшла на платформу.

— У поїзді не бійся, у нас пасажири нормальні, — Сергійовичу чомусь хотілося заспокоїти дівча перед довгою дорогою.

— Там самі жінки, — повідомила Айше, ніби сама хотіла заспокоїти пасічника. — Все буде добре.

— Чай обов’язково у провідника замовляй! Вони роблять! У них кип’яток завжди є!

Дівчина кивнула.

— Дівчино, сідайте