Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

його великою цінністю, в Ірландію чи Іспанію, з якими у нас немає двосторонніх угод.

— Чи є якісь докази на користь цього, ваша честь? — запитав я.

Адвокати почали обговорювати справу, а я запитував себе, як Деніз довідалася, що я їду. Рената, звісно ж, про все розповідала Сеньйорі, а Сеньйора, відробляючи запрошення на вечерю — то там, то сям, по всьому Чикаґо, мусила мати захопливі теми для пліток. Якби вона не знайшла що цікавого сказати за столом, то, певно, померла б. Проте цілком можливо, що шпигунська мережа Деніз поширювалася і на туристичне бюро Полякова.

— Ці регулярні польоти до Європи мають свою мету.

Суддя Урбанович тепер тримав мене в лещатах і чимраз збільшував тиск. Його погляд виразно промовляв: «Стережися!». І раптом Чикаґо стало мені геть чуже. Воно змінилося до невпізнання. Я просто вигадав, що знаю це місто, бо тут зростав, і що мене тут теж знають. Мої особисті цілі в Чикаґо — нісенітниця, мій світогляд — чужа ідеологія, і я зрозумів, що говорить мені суддя. Він хотів сказати, що я уникав усіх цих людожерів-пінскерів і прикрих реалій. Він же, Урбанович, такий же розумний і чутливий чоловік, як і я, а з вигляду, попри лисину, навіть кращий, сповна виконував свої соціальні обов’язки: грав у гольф і їв ланч з усіма цими пінскерами. Йому доводилося миритися з цим, як людині й громадянину, тимчасом як я був вільний пурхати вгору-вниз ліфтовими шахтами, очікуючи, що прекрасна істота — «Моя Доля!» — всміхнеться мені наступного разу, коли відчиняться двері. Вони покажуть мені мою Долю.

— Позивачка просить заборонити відповідачу виїздити за межі країни. Я розглядаю можливість призначення застави, — вів далі суддя Урбанович. — Двісті тисяч доларів, скажімо.

Обурений Томчек сказав:

— Без жодних доказів, що мій клієнт збирається тікати?

— Він дуже розсіяний чоловік, ваша честь, — додав Сроул. — Не поновити договору винайму — це звичайна забудькуватість.

— Якби пан Сітрин мав невеличке підприємство роздрібної торгівлі, маленьку фабрику, власну практику чи посаду в якійсь установі, — пояснив суддя Урбанович, — питання про раптову втечу не поставало б, — він розглядав мене своїми круглими оченятами з жахною байдужістю.

Томчек заперечив:

— Сітрин майже все життя прожив у цьому місті. Він знана людина в Чикаґо.

— Як я розумію цього року пропала велика сума. Я не скажу, що її «розтринькано» — це, зрештою, його гроші, — Урбанович зазирнув до нотатника. — Великі втрати у видавничому проекті з назвою «Ковчег». Колега, пан Такстер… великі борги.

— Ви хочете сказати, що це не справжні витрати і що він приховує гроші? Це все лише голослівні твердження й підозри пані Сітрин, — сказав Томчек. — Чи суд вважає їх обґрунтованими?

Суддя відповів:

— Це лише приватна розмова у моєму кабінеті. Проте з огляду на той неспростовний факт, що стільки грошей зненацька пішло за вітром, гадаю, пан Сітрин має надати мені повний і поточний фінансовий звіт, щоб за потреби я міг визначити суму застави. Ви ж не відмовите мені у цьому, пане Сітрин?

Ох, як кепсько! Дуже кепсько! А що як Кантабіле, зрештою, мав слушність — переїхати її вантажівкою, прикінчити цю шльондру.

— Мені доведеться попосидіти над цим із радником з фінансової звітності, ваша честь, — відказав я.

— Пане Сітрин, у вас такий зацькований погляд. Сподіваюся, ви розумієте, що я безсторонній і буду справедливий до обох сторін, — коли суддя всміхався, на його обличчі проступали певні м’язи, які в непідступних людей взагалі ніколи не розвиваються. Цікаво, для чого природою призначено ці м’язи? — Сам я не думаю, що ви маєте намір утекти. Пані Сітрин визнає, що ви дуже люблячий батько. Та все ж люди часом впадають у відчай, і тоді їх легко намовити на нерозсудливі вчинки.

Він хотів, щоб я знав: мої стосунки з Ренатою для нього не секрет.

— Маю надію, пане суддя, що ви з пані Сітрин і паном Пінскером залишите мені хоч якісь засоби до існування.

Потім ми, група відповідача, знову опинилися у світло-сірому коридорі, обкладеному поцяткованими важкими й лискучими кам’яними плитами, і Сроул мовив:

— Чарльзе, як ми вам і казали, це його улюблений прийом. Тепер ви маєте бути наляканий і благати нас залагодити цю справу, доки над вами не вчинили розправи й не порубали на шматки.

— Що ж, це спрацьовує, — відповів я. Мені хотілося стрибнути з цього урядового хмарочоса з його численними квадратиками, прямісінько в інше життя, і більше ніколи тут не з’являтися. — Я настрашений. І палко бажаю все владнати.

— Так, але ви не можете. Вона на це не піде, — висловив свою думку Томчек. — Лише вдаватиме, що згодна. А сама і слухати не захоче про примирення. Про все це є в книжках та й усі психоаналітики, з якими мені колись випадало обідати і спілкуватися на цю тему, казали мені те ж саме: коли жінка полює на гроші, за цим стоїть не що інше, як прагнення каструвати чоловіка.

— Мені неясно, чому Урбанович так хоче їй допомогти.

— Здається, для нього це неабияка розвага, — відказав Сроул. — У мене часто виникає така думка.

— І, зрештою, більшість грошей піде на судові витрати, — сказав я. — Іноді запитую себе, чому б не здатися й не прийняти обітницю бідності…

Але це було порожнє теоретизування. Так, я міг би відмовитися від мого маленького статку і жити й померти в готельному номері, як Гумбольдт. Я мав кращі передумови для того, щоби провадити інтелектуальне життя, адже не був депресивним маніяком. І я б чудово цим задовольнявся. Ні, не так уже й чудово. Бо тоді у мене вже не було би ні Ренат, ні еротичного життя й бентежних бажань, пов’язаних із ним, які, можливо, важили для мене більше за сам секс. Обітниця бідності — не та обітниця, що її чекала від мене Рената.

— Застава, застава — ось що зле. Це удар нижче пояса, — додав я. — У мене виникло відчуття, що ви недостатньо протестували. Вам слід було поборотися.

— Але супроти чого тут боротися? — запитав Біллі Сроул. — Це все блеф. Він не має нічого, за що міг би зачепитися. Забули підписати договір про винайм. Їздите до Європи. Це ж можуть бути ділові поїздки. Але послухайте, як так сталося, що ця жінка знає про кожен ваш крок?

Я був упевнений, що пані Да Сінтра з туристичного бюро, та, в тюрбані з орнаментом «пейслі», виказала Деніз інформацію, бо Рената була з нею неввічлива й навіть зухвала. Щодо обізнаності Деніз із моїми справами, на думку спадає така аналогія. Торік я