Читати книгу - "Американська пастораль"

Назад, до самозречених дурниць про Вічну Свічку, Святе Серце? І незмінна грандіозна химера, найбільша з абстракцій — жодного прояву себелюбства за мільйон років. Облудливий, нелюдський жах усього цього самозречення.

Так, він сильніше любив свою дочку тодішню, коли вона була такою ж егоїсткою, як інші люди, ніж теперішню, з бездоганною мовою й нелюдським альтруїзмом.

— І скільки часу ти вже тут? — запитав він у неї.

— Де?

— У цій кімнаті. На цій вулиці. У Ньюарку. Скільки часу ти вже в Ньюарку?

— Приїхала півроку тому.

— То ти була…

Стільки всього слід було сказати, спитати, стільки відповідей зажадати, що далі він просто не зміг говорити. Півроку. Півроку в Ньюарку. Раптом Швед перестав розуміти, що таке зараз і що таке тут, залишилося тільки те збудливе, сухо мовлене слово: півроку.

Він стояв і дивився на неї згори, і міць його була пришпилена до стінки. Ледь помітно хитнувся назад на підборах, ніби прикидав, чи зможе піти від неї крізь стіну; тоді трохи хитнувся вперед, перенісши вагу свого тіла на пальці, неначе для того, щоб схопити її і, стиснувши, забрати. Він не міг вернутися додому в Олд-Римрок і спокійно почивати у своєму ліжку, знаючи, що дочка лежить тут, у лахмітті, з завішеним ротом, на своєму матраці, як найсамотніша особа на Землі; а просто за стіною коридор, який рано чи пізно цю стіну знесе.

Це дівчисько злетіло з котушок, не маючи навіть п’ятнадцяти, а він через доброту своєї дурнуватої душі, як з писаною торбою, носився з навіженством рідної дочки, приписуючи їй тільки світовідчуття, якого сам не розділяв, упевнений, що і його вона переросте — разом із бунтівною юністю. І ось подивіться на неї! Найпотворніша доця, яку тільки могли породити вродливі батьки. Я виступаю проти цього! Я виступаю проти того! Я виступаю проти всього! Скажіть, як таке могло статися? І поміж іншого — відмовитись навіть від схожості на батьків? А все тому, що колись Дон була «Міс Нью-Джерсі»? Невже життя таке принизливе? Не може бути! Я такого не хочу!

— І як давно ти у джайнах?

— Один рік.

— Як ти про це дізналася?

— Вивчаючи релігії.

— Скільки ти важиш, Мередіт?

— Більше, ніж треба, тату.

Очниці в неї були величезні. Великі-великі темні очниці за півдюйма над панчохою, а ще за кілька дюймів над очницями — волосся, не те, що довгими густими хвилями спадало по спині, а клоччя, так ніби невідь-звідки взяте й приторочене до голови; біляве, так, як і колись, але обстрижене рукою варвара. Хто ж обчикрижив його? Вона сама чи хтось іще? І чим? Виконуючи всі свої обітниці, вона, напевне, жодну не виконувала з такою ревністю, як відмову од свого розкішного колись волосся.

— У тебе такий вигляд, ніби ти взагалі не їси, — Швед мав намір промовити це без емоцій, але в нього вийшло щось подібне на стогін; голос, вирвавшись із-під його контролю, видав весь його розпач. — Що ти їси?

— Нищу рослинне життя. Я ще не достатньо спочутлива, щоб від цього відмовитись.

— Тобто ти харчуєшся лише зеленню? Це хотіла сказати? Ну, й що тут поганого? Як ти збираєшся відмовлятись від цього? І навіщо?

— Це питання особистої безгрішності. Благоговійного ставлення до життя. Я дала обіцянку не шкодити жодній живій істоті — ні людині, ні тварині, ні рослині.

— Але помреш, якщо це зробиш. І як ти могла дати цю «обіцянку»? Ти що, тепер нічого не їси?

— Ти поставив дуже серйозне запитання. Тату, ти дуже розумна людина. Ось ти запитуєш: «Якщо ти поважаєш життя в усіх його проявах, то як ти можеш жити?» Відповідаю: ніяк. Традиційний кінець життєвого шляху для святого джайна — салла хана, свідома смерть від голоду. Ритуальна смерть салла хана — ось платня досконалого джайна за досконалість.

— Повірити не можу, що це ти. Мушу сказати тобі те, що я думаю.

— Звісно, мусиш.

— Я не можу повірити, що ти, попри свій інтелект, розумієш, що кажеш, що робиш, і навіщо це робиш. Я не можу повірити, що ти кажеш мені, ніби настане мить, коли ти вирішиш, що більше не губитимеш ніякого життя, навіть рослинного, і зовсім перестанеш їсти, ти приречеш себе на смерть. Заради кого, Меррі? Заради чого?

— Та все нормально. Все нормально, тату. Я вірю в те, що ти не віриш у мої слова, не розумієш моїх вчинків та їхніх причин.

Вона зверталася до нього так, ніби це він її дитина, а не вона — його: нічого, крім співчуття і розуміння, терпіння близької людини, якими колись огортав її він, не знаючи, які трагічні наслідки це матиме для неї. І це дратувало його. Поблажливість із боку божевільної. І все ж він не рвонув до дверей, не кинувся до неї, щоб зробити те, що слід було зробити. Він залишався розважливим батьком. Розважливим батьком безумного створіння. Роби щоcь! Що-небудь! В ім’я всього розсудливого годі бути розсудливим! Дитині потрібна лікарня. Навіть дрейфуючи у відкритому морі на дошці, Меррі не була б у більшій небезпеці, ніж тепер. Вона переступила через корабельний облавок, і зараз не краща пора міркувати, як це сталося. Треба її рятувати, й то вже!

— Розкажи мені, де ти займалась вивченням релігій.

— По бібліотеках. Хто мене там шукатиме? Я була частим гостем у бібліотеках, отам і читала. Багато читала.

— Ти й у дитинстві багато читала.

— Справді? Я люблю читати.

— Ось де ти долучилася до цієї релігії. В бібліотеці.

— Так.

— А церкви, храми? Щось таке ти відвідуєш?

— Ця релігія не будується навколо конкретної церкви. І бога в її центрі теж нема. Це юдейсько-християнська традиція спирається на божество. І божество може сказати: «Візьми це життя». І тоді вбивство не просто дозволене — воно обов’язкове. Весь Старий Заповіт має його в своїй основі. І навіть у Новому це трапляється. І в юдаїзмі, і в християнстві прийнято вважати, що твоє життя належить Богу. Священне не життя, а Бог. А в центрі нашого вчення не вищість Бога, а святість життя.

Нудна пісня доктринерки, з ніг до голови закутої в броню ідеології, нудна і гіпнотична пісня тих, чию турбулентність може утримати тільки задушлива гамівна сорочка найлогічніших мрій. Її легкій мові бракувало не святості життя, а самого життя.

— Скільки ж вас там?