Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

171
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 81 82 83 ... 100
Перейти на сторінку:
не впізнаємо, і пізнати, відкрити її можуть лише люди старі, на порозі смерті або ж люди чисті, юні.

— Ти помиляєшся, — сказав я, — ти нічого про неї не знаєш. Вона жінка імпульсивна, емоційна, і характер її дивний та непередбачуваний. Але, Бог свідок, по-іншому вона не може. Вона імпульсивно покинула Флоренцію. Сюди її привели почуття. І лишилася вона тут за покликом серця, просто тому, що їй хотілося лишитися.

Луїза співчутливо на мене поглянула та поклала руку мені на коліно.

— Якби ти був не таким вразливим, — сказала вона, — місіс Ешлі не лишилася б. Вона зустрілася б із моїм батьком, уклала б вигідну для себе угоду й повернулася. Ти з самого початку неправильно трактував її наміри.

Я раптом підвівся, і мені здалося, що я сприйняв би це куди легше, якби Луїза вдарила Рейчел рукою, плюнула б на неї, схопила б за волосся чи за сукню. Це було б примітивно, по-звірячому. Це було б чесно. Але так, посеред церковної тиші, за відсутності Рейчел — це образа, це справжнісіньке святотатство.

— Я не можу сидіти тут і вислуховувати твої слова, — сказав я. — Я чекав від тебе затишку, розуміння. Ти не можеш мені цього дати, ну й нехай.

Вона встала та схопила мене за руку.

— Чи ти не розумієш? Я намагаюся тобі допомогти! — вигукнула вона. — Та ти настільки сліпий, ти мене просто не чуєш. Якщо місіс Ешлі всього цього не спланувала, чому ж цілу зиму, місяць за місяцем, надсилала гроші до Флоренції?

— А звідки ти знаєш, — сказав я, — що вона це робила?

— Мій батько просто не міг не знати цього, — відповіла вона. — Таке не сховати від містера Коуча і від мого батька, який був твоїм опікуном.

— Ну робила вона так, що з того? — спитав я. — У Флоренції лишилися борги, я це прекрасно розумів. Може, їй не давали спокою кредитори, вимагали сплатити.

— Із самої Італії? — вигукнула вона. — Це взагалі можливо? Мені так не здається. Скоріше, місіс Ешлі приїхала не просто так і провела тут цілу зиму лише тому, що знала: коли тобі виповниться двадцять п’ять, що, власне, вчора й відбулося, ти офіційно володітимеш усіма коштами та майном. І коли мій батько вже не буде твоїм опікуном, можна буде крутити тобою, як заманеться. Та навіть цього не знадобилося. Ти й так подарував їй усе, що мав.

Я не міг повірити, що дівчина, яку я знав стільки років, якій довіряв, може бути такою твердоголовою і — що дратувало найбільше — так спокійно й розважливо обмовляти іншу, собі подібну жінку.

— Ти дійсно так вважаєш чи в тобі говорить розсудливий батько? — запитав я в неї.

— Не батько, — відказала вона, — ти ж знаєш, який він потайний. Він мені майже нічого не розповідає. Це моє власне судження.

— Ти з самого початку була налаштована проти неї, — сказав я. — У неділю, в церкві, хіба ні? Коли ми сіли за стіл, ти й слова не вимовила, просто сиділа, вся з себе пихата й набундючена. Вона тобі одразу ж не сподобалася.

— А тобі? — спитала вона. — Пам’ятаєш, що ти говорив до її приїзду? Я не забула, як вороже ти був налаштований. І не без причини.

Біля бокових дверей щось заскрипіло, заворушилося. Раптом вони відчинились і з’явилася прибиральниця, маленька тиха жіночка, Еліс Табб, із віником у руці, збиралася підмести проходи між рядами. Вона нишком поглянула на нас, і відійшла до кафедри. Та ми відчували її присутність, нашому усамітненню настав кінець.

— Луїзо, все марно, — промовив я, — ти мені не допоможеш. Я знаю тебе, а ти знаєш мене. Якщо ми продовжимо цю розмову, то лише зненавидимо одне одного.

Луїза поглянула на мене і відпустила мою руку.

— Невже ти настільки сильно кохаєш її?

Я відвернувся. Вона була молодша за мене, дівчина, і не могла зрозуміти. Ніхто не зміг би зрозуміти, окрім Емброуза, який був мертвий.

— Яке майбутнє чекає на вас двох? — спитала Луїза.

Наші кроки глухо відлунювалися в проході. Дощ, який заливав вікна, ослаб. Немічний промінчик сонця освітив голову святого Петра в південному вікні і майже одразу зник.

— Я попросив її руки, — сказав я. — Я зробив це раз, потім ще раз. І робитиму надалі. Ось яке майбутнє на нас чекає.

Ми підішли до дверей церкви. Я відчинив їх, і ми знову опинилися на ґанку. Дрізд, незважаючи на дощ, співав на дереві біля церковних воріт, а помічник м’ясника, з фартухом на голові й тацею на плечі, пройшов повз нас, підсвистуючи йому.

— Коли ти вперше попросив її вийти за тебе? — спитала Луїза.

Я знову відчув те тепло, світло свічки, сміх. І раптом світло зникло, і сміх раптом зник. Лишилися тільки ми з Рейчел. І немов насміхаючись з півночі, годинник на церкві пробив дванадцяту дня.

— Уранці, на мій день народження, — сказав я Луїзі.

Вона чекала, доки годинник, який так гучно лунав над нашими головами, проб’є останній раз.

— І що вона тобі відповіла? — спитала Луїза.

— Ми говорили про різні речі, — відповів я. — Я думав, вона мала на увазі «так», у той час як насправді це означало «ні».

— А вона на той час уже прочитала документ?

— Ні, вона прочитала його згодом. Пізніше, того самого ранку.

Поруч із воротами церкви я побачив грума Кендалів і догкарт. Помітивши доньку господаря, він підняв батога та зіскочив із сидіння. Луїза застібнула накидку і наділа на голову капюшон.

— Вона прочитала документ і одразу ж поїхала до Пеліна переговорити з моїм батьком, — сказала вона.

— Вона не зовсім зрозуміла написане, — відказав я їй.

— Вона чудово все розуміла, коли виїжджала з Пеліна, — сказала Луїза. — Я добре пам’ятаю, як на неї чекала карета, ми стояли на сходах і мій батько мовив: «Клаузула про повторний шлюб може вас розчарувати. Щоб зберегти свої статки, ви мусите лишатися вдовою». На що місіс Ешлі усміхнулась і відповіла: «Це мене цілком улаштовує».

Стежкою йшов грум, тримаючи велику парасолю. Луїза застебнула рукавички. На небі стрімко пливла нова чорна хмара.

— Клаузулу створено, щоб уберегти маєток, — сказав я, — щоб ніякий незнайомець не розтринькав усе майно. Якби вона стала моєю дружиною, клаузула не мала б сили.

— А ось тут ти помиляєшся, — сказала Луїза. — Якщо вона стане твоєю дружиною, все знову повернеться у твою власність. Ти про це не подумав.

— Ну то й що з того? — сказав я. — Я поділився б із нею кожним пенні. Вона не відмовиться виходити за мене через саму лише

1 ... 81 82 83 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя кузина Рейчел», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Моя кузина Рейчел"