Читати книгу - "Гра янгола"

найдраматичніших пауз, ніби маестро фехтування, який готує вирішальний удар, щоб покарати свого недолугого й неслухняного учня.

– А що ви відчуваєте, Мартін?

Іронія та зневага, що пролунали в його голосі, додали мені сміливості й відкрутили кран для приниження, яке накопичувалося протягом місяців під час зустрічей із ним. Гнів і сором від того, що я завжди відчував страх у його присутності й погоджувався вислуховувати його отруйні міркування. Гнів і сором від того, що хоч я й переконував себе, що моєю поведінкою керував розпач, але моя душа виявилася такою самою нікчемною й жалюгідною, як і його гуманізм, пропущений крізь каналізаційну трубу. Гнів і сором відчувати, знати, що він завжди має рацію, а надто тоді, коли я відчував найбільший біль від необхідності погоджуватися з ним.

– Я поставив вам запитання, Мартін. Що ви відчуваєте?

– Я відчуваю, що найліпше було б залишити все таким, яким воно є, і повернути вам ваші гроші. Відчуваю, що, хоч би яку мету ви ставили перед собою, затіявши цю абсурдну справу, я волів би не брати участі в ній. І головне, я відчуваю, що колись вас знав.

Хазяїн опустив вії й поринув у тривалу мовчанку. Він обернувся й ступив кілька кроків у напрямку брами некрополя. Я дивився на його темний силует, що вирізнявся на тлі лісу з мармурових надгробків, і на його тінь, нерухому під дощем. Я відчув страх, каламутний страх, що народився десь у моїх нутрощах і навіяв мені дитяче бажання попросити прощення й прийняти будь-яке покарання, яке він накладе на мене, аби тільки не терпіти цієї мовчанки. І мене занудило. Від його присутності, а надто від моєї власної.

Хазяїн обернувся й підійшов знову. Він зупинився на відстані кількох сантиметрів від мене й нахилив своє обличчя над моїм. Я відчув його холодне дихання й потонув у його чорних бездонних очах. Цього разу його голос і його тон були крижаними, позбавленими тієї практичної та награної людяності, яка досі забарвлювала його розмову та його дії.

– Я скажу вам лише раз, а ви собі затямте. Ви виконаєте свої зобов’язання, а я – свої. Це єдине, що ви можете й повинні відчувати.

Я навіть не помітив, що знову й знову киваю йому головою, аж поки хазяїн не дістав жмут сторінок із кишені й не подав їх мені. Він випустив їх із руки, перш ніж я встиг їх узяти. Вітер закрутив їх у вихорі, і я побачив, як вони розсипалися аж до входу на кладовище. Я став поквапно збирати їх, щоб урятувати від дощу, але деякі з них потрапили в калюжі, тож чорнило розчинилося у воді й слова почали стікати з паперу тоненькими чорними цівками. Нарешті я зібрав жмут мокрого паперу й затиснув його в жмені. Коли підвів погляд і розглянувся навкруги, хазяїн уже пішов.

27

Якщо колись мені й було потрібне дружнє обличчя, дивлячись на яке, я міг би трохи заспокоїтися, то саме тоді. Стара будівля «Голосу індустрії» стояла за мурами кладовища. Я рушив туди в надії зустрітися з моїм давнім учителем доном Басиліо, однією з рідкісних душ, не заражених дурістю світу, чоловіком, що був завжди спроможний дати добру пораду. Увійшовши до редакції, я відкрив, що ще можу впізнати більшість персоналу. Я спізнав таке відчуття, що не минуло й хвилини, відтоді як пішов звідти багато років тому. Ті, котрі впізнали мене, дивилися з осторогою й відводили очі, щоб уникнути потреби привітатися. Я увійшов до редакційної зали й попрямував до кабінету дона Басиліо, який був у глибині. Кабінет був порожній.

– Кого ви шукаєте?

Я обернувся й побачив Росела, одного з редакторів, які здавалися мені старими вже тоді, коли я працював там хлопчиком на побігеньках. Саме він підписався під отруйною рецензією на «Кроки в небо», опублікованою в газеті, де мене було названо «редактором газетних оголошень».

– Сеньйоре Росел, я Мартін. Давид Мартін. Ви мене не пам’ятаєте?

Росел пильно роздивлявся мене протягом кількох секунд, удаючи, ніби ніяк не може мене впізнати, і нарешті кивнув головою.

– А дон Басиліо де?

– Він пішов звідси два місяці тому. Ви знайдете його в редакції «Ванґардії». Якщо зустрінетеся з ним, то перекажіть йому привіт.

– Гаразд, передам.

– Співчуваю вам через вашу книжку, – сказав Росел із поблажливою посмішкою.

Я пройшов через залу редакції, петляючи між ухильними поглядами, кривими посмішками й злісними перешіптуваннями. «Час лікує все, – подумав я, – усе, крім правди».

Через півгодини таксі доставило мене до дверей редакції «Ванґардії» на вулиці Пелайо. На відміну від зловісної дряхлості моєї колишньої газети тут усе дихало аристократичністю й достатком. Я назвав себе перед прилавком консьєржа, і досить приємний хлопець, який нагадав мені мене самого в мої роки цвіркуна Джиміні[33], був посланий повідомити дона Басиліо, що до нього прийшов відвідувач. Лев’яча зовнішність мого старого вчителя не зазнала помітних змін із плином років. У своєму новому одязі, який більше відповідав його новим декораціям, дон Басиліо мав не менш грізний вигляд, аніж у часи перебування в редакції «Голосу індустрії». У нього радісно засяяли очі, коли він мене побачив, і, всупереч своєму залізному протоколу, він схопив мене в обійми, у яких легко міг би зламати мені два чи три ребра, якби поруч не було інших людей, і хотів він чи не хотів, а донові Басиліо доводилося дотримуватися певних правил формальної поведінки й берегти свою репутацію.

– Ми наближаємося до буржуазного добробуту, доне Басиліо, чи не так?

Мій колишній шеф стенув плечима, жестом показавши, що не надає ані найменшої ваги новим декораціям, які оточували його.

– Це все одна видимість.

– Не скромничайте, доне Басиліо, ви тут, певно, стали справжнім діамантом у короні. Уже закрутили гайки?

Дон Басиліо дістав свій одвічний червоний олівець і показав мені його, підморгнувши оком.

– Я переглядаю чотири номери на тиждень.

– На два менше, ніж у «Голосі».

– Дайте-но мені лише час, коли я набуду тут такого впливу, що під дулом рушниці примушуватиму всіх правильно ставити коми та скорочувати свої занадто довгі статті.

Попри його балаканину, було очевидно, що дон Басиліо щиро втішається своїм новим місцем, і навіть вигляд у нього був більш здоровий.

– Тільки не кажіть мені, що прийшли до мене просити роботу, бо я спроможний вам її дати, – пригрозив він.

– Дякую вам, доне Басиліо, але ви ж самі колись мені сказали, що газетярство не мій фах.

– Тоді, можливо, скажете мені, чим вам може допомогти цей старий буркотун?

– Для книжки, над