Читати книгу - "Гра янгола"

якою я тепер працюю, мені потрібна інформація про одну давню подію, про смерть відомого адвоката на прізвище Марласка, Дієґо Марласка.

– Коли це сталося?

– У тисяча дев’ятсот четвертому році.

Дон Басиліо зітхнув.

– Надто давно. Багато води спливло відтоді.

– Але не так багато, щоб змити всі сліди, – зазначив я.

Дон Басиліо поклав мені на плече руку й знаком показав, щоб я пішов за ним углиб редакції.

– Не турбуйтеся, ви прийшли туди, куди треба. Ці добрі люди мають архів, якому позаздрив би й святий Ватикан. Якщо про ту подію писали в пресі, то тут ми все знайдемо. А крім того, начальник архіву – мій добрий друг. Але остерігаю вас: поруч із ним я здамся вам Білосніжкою. Не зважайте на його вигляд, що вселяє страх. Десь у глибині душі, на самому її дні, він добрий чоловік.

Я пішов за доном Басиліо через просторий вестибюль, заставлений шикарними меблями. По один його бік були відчинені двері до круглої зали з великим круглим столом і низкою портретів, з яких на нас дивилася плеяда аристократів із суворими обличчями.

– Це зала шабашів, – пояснив мені дон Басиліо. – Тут щодня о сьомій вечора збираються головний редактор, заступник головного редактора та директор видавництва, як колись збиралися за круглим столом добрі лицарі короля Артура.

– Вражає.

– Ви ще нічого не бачили, – сказав дон Басиліо, підморгуючи мені. – Ось погляньте.

Дон Басиліо засунув руку під один із величних портретів і відсунув дерев’яну панель, яка затуляла стіну. Панель заскрипіла й піддалася його зусиллям, відкривши вхід до таємного коридору.

– Ну, що скажете, Мартін? І це лише один із багатьох секретів цього будинку. Навіть Борджіа не мали у своїх оселях таких лабіринтів.

Я увійшов слідом за доном Басиліо в той прохід, і ми прийшли до великої читальної зали, оточеної заскленими вітринами, у яких зберігалася таємна бібліотека «Ванґардії». У глибині зали, під світлом лампи із зеленавого скла, виднілася постать чоловіка середнього віку, що сидів за столом, вивчаючи з лупою якийсь документ. Побачивши, як ми увійшли, він підняв голову й подарував нам погляд, який перетворив би на камінь будь-яку людину молодшого віку або надміру вразливу.

– Дозволь відрекомендувати тобі дона Жозе Марію Бротонса, володаря потойбічного світу й начальника катакомб цього святого храму, – сказав дон Басиліо.

Бротонс, не поклавши лупи, подивився на мене тими своїми очима, які пропікали без контакту. Він підійшов, і я подав йому руку.

– Це мій давній учень Давид Мартін.

Бротонс якось дуже неохоче потиснув мені руку й подивився на дона Басиліо.

– Письменник?

– Він самий.

Бротонс кивнув головою.

– А він чоловік мужній, бо наважується виходити на вулицю після тієї лупцьовки, яку йому дали. А що він робить тут?

– Він шукає вашої допомоги, благословення й поради в справі археологічних пошуків якогось документа, – пояснив дон Басиліо.

– А де кривава пожертва? – запитав Бротонс.

Я проковтнув слину.

– Кривава пожертва? – запитав я.

Бротонс подивився на мене такими очима, якими дивляться на ідіота.

– Козенятко, ягня, кастрований півень абощо…

Мабуть, я роззявив рота від подиву. Бротонс дивився на мене, жодного разу не моргнувши, протягом кількох нескінченно довгих хвилин. Нарешті, коли я відчув уже піт на спині, начальник архіву та дон Басиліо дружно зареготали. Я дозволив їм нареготатися донесхочу моїм коштом, аж поки їм забракло дихання й вони стали втирати сльози. Дон Басиліо вочевидь зустрів споріднену душу у своєму новому колезі.

– Ходімо, хлопче, – сказав Бротонс, прибравши лютий вираз зі свого обличчя. – Пошукаємо твого документа.

28

Архіви газети були розташовані в одному з підвалів будинку, під приміщенням, у якому стояла велика ротаційна машинерія, породження поствікторіанської технології, що здавалася схрещенням страхітливого парового локомотива та машини для виробництва блискавок.

– Дозвольте відрекомендувати вам ротаційну машину, більше відому під назвою «Левіафан». Будьте обережні, бо розповідають, ніби вона проковтнула вже не одного необачного, – сказав дон Басиліо. – Це історія, подібна до історії Йони та кита, але ця машина спершу пережовує, а потім ковтає.

– Так, певно, легше.

– Треба буде днями вкинути в пащу цьому страховиську того новачка, що називає себе племінником Масії[34] й вважає себе казна-яким мудрим, – запропонував Бротонс.

– Назви тільки дату, і ми організуємо врочисту церемонію, – погодився дон Басиліо.

Вони зареготали, як двоє школярів. «Один одного вартий», – подумав я.

Зала архіву була розташована посеред лабіринту коридорів, утворених із полиць у три метри заввишки. Дві бліді істоти, що мали такий вигляд, ніби не виходили з того підвалу років п’ятнадцять, виконували обов’язки помічників Бротонса. Побачивши свого шефа, вони підбігли до нього, як вірні собаки, чекаючи розпоряджень. Бротонс скинув на мене запитливим поглядом.

– То що ми шукаємо?

– Тисяча дев’ятсот четвертий рік. Смерть адвоката на ім’я Дієґо Марласка. Він був помітною постаттю у світському товаристві Барселони, одним із компаньйонів, що заснували адвокатську контору «Валера, Марласка та Сентіс».

– Місяць?

– Листопад.

За знаком Бротонса двоє помічників вирушили на пошуки газетних публікацій, датованих листопадом 1904 року. У ті часи смерть була таким звичним явищем, що перші сторінки більшості газет починалися з великих некрологів. Були всі підстави припускати, що персонажеві масштабу Марласки міська преса присвятила не одну статтю похоронного змісту й що повідомлення про його смерть публікували на першій сторінці. Помічники повернулися з кількома томами й поклали їх на великий письмовий стіл. Ми розділили обов’язки й зусиллями п’ятьох людей знайшли некролог на смерть Дієґо Марласки там, де й припускали, – на першій сторінці. То була газета за 23 листопада 1904 року.

– Habemus[35] труп, – оголосив Бротонс, який і зробив це відкриття.

Там були надруковані чотири некрологи на смерть Марласки. Один – від його родини, другий – від адвокатської контори, третій – від товариства літераторів Барселони, а останній – від культурної барселонської асоціації «Атенео».

– Певно, він був багатий. Лише багаті люди помирають п’ять або шість разів, – зазначив дон Басиліо.

Самі по собі некрологи не становили великого інтересу. Молитви за безсмертя душі небіжчика, повідомлення про те, що на похороні будуть присутні лише родичі та найближчі друзі, пишні славослів’я на честь видатного громадянина, ерудита та незамінного члена найдобірнішого барселонського товариства тощо.

– Те, що вас може зацікавити, треба шукати в газетах, які вийшли за день-два до або через день-два після його смерті, – підказав мені Бротонс.

Ми переглянули газети, які друкували протягом того тижня, коли помер адвокат, і знайшли там цілу низку публікацій, які мали стосунок до Марласки. Перша з них повідомляла, що відомий літератор загинув унаслідок нещасливого випадку. Дон Басиліо зачитав це повідомлення вголос.

– Цю статтю, я думаю, редагував орангутанг, –