Читати книгу - "Санаторійна зона"

раптом робить прекрасне «па», так що мало не всі ахають від задоволення.

– Ноlа![66] – скрикнула мадемуазель Люсі.

Скрикнув щось і Іван Іванович. Навіть сирена скрикнула десь за вікном. Але цей останній крик почула тільки Марфа Галактіонівна. Вона підійшла до вікна й подивилась у тьму. У ринвах дзвенів той же дрібний осінній дощик, але товаришка Галакта його майже не чула. Вона мажорно думала про нове літо, про те, як вони – вся сім’я – після важкої роботи одержать від свого начальника відпустку і місце на курорті. Там вони знову побачать чудове море, Кавказькі чи то Кримські гори, і будуть там згадувати знову ж таки минулі дні і будуть там так багато сміятись тим безтурботним сміхом, що так довго дзвенить поетичною луною в не менш художніх горах.

…Нарешті діти цілують Івана Івановича в його високий лоб і йдуть слухати соцвихівських оповідань, себто зовсім не ідеалістичних казок. Марфа Галактіонівна лягає на канапу, Іван Іванович сідає в крісло, і починається вечір спогадів чи то розмов на теми сучасного політичного життя: про комунізм і соціалізм.

– Хоч як це й дивно, – каже Марфа Галактіонівна, поправляючи декольте, – а я й досі не розумію, чим комунізм відрізняється від соціалізму.

– Невже не розумієш? – здивовано питає мій герой.

– Їй-богу!.. Ну, от скажімо так: що ми сьогодні будуємо: комунізм чи соціалізм?

Іван Іванович знімає свої рогові окуляри і протирає їх білосніжною хусткою.

– Ну звичайно, соціалізм! – задоволено посміхається він. – Комунізм – це вища форма.

– Така відповідь мене не задовольняє, – говорить Марфа Галактіонівна. – Ти мені скажи конкретно: чим конкретно соціалізм відрізняється від комунізму?

Але Іван Іванович не встигає відповісти конкретно. В кабінеті дзвонить телефонний апарат: мій герой іде до телефону і буде, очевидно, розмовляти там з Методієм Кириловичем. Довго він просидить у вищезгаданому кабінеті – я не знаю, але я знаю, що читачі приблизно вже уявляють собі сім’ю Івана Івановича, і тому переходжу до дальшого, більш динамічного штриха. На мій погляд, з цього місця читачеві вже не доведеться позіхати, а, можливо, доведеться тільки несподівано погодитись, що самокритику тут доведено до кінця.

III

Мій герой збирається з товаришкою Галактою на зібрання комосередку, а також і про те, що трапилось після цього

– Чи не час уже йти нам на ячейку? – сказав Іван Іванович, коли на сусідній дзвіниці вдарило до вечірні.

Марфа Галактіонівна подивилась на годинника й сказала, що і справді уже пора.

Це був один із тих четвергів, коли кожний партієць комосередку мого героя організовано бере участь у будівництві першої в світі радянської республіки.

Іван Іванович взяв портфель і пішов у коридор вдягатись. Марфа Галактіонівна теж пішла вдягатись. Вона наділа простеньку червону хустку і старенький жакет, так що виглядала зовсім симпатично і нагадувала моєму герою робітницю з тютюнової фабрики. Іван Іванович теж в ці дні виглядав багато скромніш, як звичайно. Капелюх він брав старенький і навіть виймав з комода солдатську блузку, що залишилась в нього з часів воєнного комунізму. Щось надзвичайно зворушливе було в цьому передяганні, ніби це було передягання, подібне до того, що його ми спостерігаємо у вівтарі. Але в той час, коли піп натягує на себе шикарну, цілком ідеалістичну ризу, тут ми бачимо, як краще вбрання міняють на скромний, можна сказати, матеріалістичний одяг і до того ж у звичайному коридорі. Словом, Іван Іванович (товариш Жан) і Марфа Галактіонівна (товаришка Галакта) воістину зразково і похвально орієнтувалися у всіх вимогах епохи переходового періоду.

– Знаєш, – сказав мій герой, ступаючи калошами і своєю незмінною парасолькою по асфальту вулиці Томаса Мора. – Мені зараз прийшла геніальна ідея.

– Тобі, Жане, вічно лізуть у голову геніальні ідеї, – сказала Марфа Галактіонівна, ступаючи по асфальту тієї ж вулиці.

Іван Іванович трохи покривився незадоволено, але «геніальна ідея», очевидно, не давала йому спокою, і тому він почав:

– Що соціалізм, – почав він, – можна збудувати в одній країні – це факт. Це надзвичайно талановито доказано і Леніним, і Марксом. Але коли наші дискусійщики не вірять в це, то, по-моєму, можна і одмовитись од вищезгаданої теоретичної формули.

– Що ти мелеш! – оглядаючись, скрикнула Марфа Галактіонівна. – Ти ще гляди ляпни десь. Чого доброго, подумають, що ти проти будування соціалізму в одній країні.

– А я от все-таки настоюю на своєму! – рішуче сказав Іван Іванович. – Чому ти хочеш, щоб я обов’язково думав по шаблону? Ми зовсім не проти оригінальних думок. Я тільки хочу сказати, що з цієї формули, по суті, можна зробити трохи іншу, яка мусить задовольняти і нас і не може не задовольнити і їх.

Марфа Галактіонівна зупинилась і здивовано подивилась на свого чоловіка.

– Я тебе не розумію! – сказала вона.

– Не розумієш?… Ну, як же це так? – задоволено посміхнувся мій герой. – Собаку зарито ось у чому: хіба ми будуємо соціалізм в одній країні? Ну?

Марфа Галактіонівна знову зупинилась і знову здивовано подивилась на свого чоловіка.

– Я тебе все-таки не розумію! – ще раз сказала вона.

Тоді Іван Іванович побідно визирнув поверх своїх окулярів і сказав тремтячим від задоволення голосом:

– А що, як ми для шутки поставимо так питання: Росія – раз, Україна – два, Грузія – три, Білорусія – чотири. Хіба це буде одна країна?

– Але ти не подумав про економіку! – кинула товаришка Галакта.

– Правильно! Я про економіку не думав, але я подумав, що для маси так буде ясніш, – сказав Іван Іванович.

– Тоді твоя геніальна ідея є не що інше, як глупота, – різко кинула Марфа Галактіонівна.

Товариш Жан образився: мовляв, навіщо так ображати його?

– Нічого подібного! – сказав він. – Це буде не зовсім поганий полемічний прийом.

– Але цей «прийом» може привести тебе до буржуазної України!

Мій герой раптом вдарив себе по коліну: мовляв, це вже, їй-богу, слушне зауваження!

Словом, Іван Іванович певний, що ми «для маси» будуємо соціалізм не в одній країні, а саме в кількох, але, беручи на увагу той факт, що в центральній пресі ще так не ставилось питання і не дебатувалось в цій площині, беручи на увагу також те, що на такій «формулі» може зіграти хтось, Іван Іванович одмовляється від цієї ідеї і цілком стоїть на постулатах останнього пленуму ЦК.

В таких цікавих розмовах мої герої пройшли половину путі – тієї самої святкової путі, що один раз на тиждень (а саме в четвер) веде декого із «ідеологічно витриманих» партійців саме до залу засідань комосередку Івана Івановича.

Уже вечоріло. То тут, то там