Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

там було? Будинок порожній, речей Чарлі нема, велосипеда теж.

Вигуки в залі, а також лайка, яку, попри всю її колоритність, наводити тут не буду.

Тоді Ральф спитав, яка користь від знання, хто вибув. Він зауважив, що, можливо, такі люди, як Імпенінг, і хотіли йти до темного чоловіка, то без них і краще. Дехто з членів Комітету зустріли ці слова оплесками, зокрема Ральф, який зашарівся, немов школярик, якщо можна додати таке зауваження.

СЬЮ: Ні, я розумію, що має на увазі Ґлен. Це означає постійний витік інформації.

РАЛЬФ: То що робити? У тюрму їх саджати чи що?

ҐЛЕН: Хоч як некрасиво це звучить, мені здається, нам годиться всерйоз над цим замислитися.

ФРЕН: Ні, пане добродію. Засилати шпигунів… це я ще можу перенести. Але саджати за ґрати людей за те, що їм не подобається, що і як ми тут робимо? Ґлене, Господи! Це вже якась таємна поліція!

ҐЛЕН: Так, десь до цього й доходить. Але наша позиція надзвичайно хистка. Ти ставиш мене в позицію людини, яка виправдовує репресії, і мені це видається дуже несправедливим. От я до вас звертаюся: ви хочете, щоб витік мізків тривав далі, з огляду на нашого Супротивника?

ФРЕН: Усе одно мені це огидно. У п’ятдесяті роки в Джо Маккарті[98] за ворога був комунізм. У нас тепер — темний чоловік. Яка краса!

ҐЛЕН: Френ, а ти готова до ситуації, що хтось винесе звідси в кишені життєво важливу інформацію? Наприклад, те, що матінка Ебіґейл зникла?

ФРЕН: Йому це може розповісти Чарлі Імпенінг. А яка ще в нас важлива інформація, Ґлене? Здебільшого ми хіба не ходимо манівцями, не знаючи ніякої розгадки?

ҐЛЕН: А ти хочеш, щоб він знав, скільки нас? Що в нас із технікою? Що в нас навіть лікаря ще немає?

Френ сказала, що хай уже краще буде так, ніж починати ув’язнювати людей за те, що їм не подобається, як ми ведемо справи. Стю запропонував узагалі припинити обговорення ідеї про ув’язнення з огляду на розбіжність поглядів. Пропозицію було прийнято, проти був тільки Ґлен.

ҐЛЕН: Краще б вам звикнути до думки, що рано чи пізно доведеться цим займатись, і скоріше рано, ніж пізно. Чарлі Імпенінг, який усе розкаже Флеґґові, — то вже дуже погано. Просто треба спитати себе, чи ви хочете помножити те, що знає Імпенінг, на якийсь теоретичний ікс-фактор. Ну хай, ви ж проголосували не обговорювати. Але є ще одна річ: за нас проголосували загалом, не на якийсь час — ви над цим замислювалися? Ми не знаємо, служимо ми тут шість тижнів, шість місяців чи шість років. Я би запропонував рік… оце й буде, як висловився Гарольд, кінець початку. Я б виставив питання про оцей річний термін на наступні загальні збори.

І ще одне — і все. Ми наразі маємо правління за допомогою міських зборів, де ми — обрані представники. Якийсь час усе буде добре, поки тут буде близько тисячі людей, а коли стане забагато, то на збори здебільшого ходитимуть люди й групи, які збиратимуться вирішувати власні питання: фторування води, запровадження якогось прапора тощо. Я пропоную серйозно замислитися, як перетворити Боулдер на республіку до кінця наступної зими чи початку весни.

Пропозицію Ґлена було обговорено неофіційно, але ніяких дій щодо неї не відбулося. Нік отримав слово і доручив читання Ральфові.

НІК: Я пишу це вранці дев’ятнадцятого числа, готуючись до вечірніх зборів, і попрошу Ральфа прочитати це в останню чергу. Інколи дуже важко бути німим, але я намагався обдумати всі можливі наслідки того, що пропоную. Я б хотів, щоб оце було поставлено на порядок денний наступних загальних зборів: «Запровадити у Вільній зоні Відділ закону і порядку на чолі зі Стю Редманом».

СТЮ: Ох ти ж, блін, і навісив на мене, Ніку!

ҐЛЕН: Цікаво. От ми й вертаємося до того, про що говорили. Хай закінчить, Стюарте — потім відповіси.

НІК: Штаб-квартира Відділу закону і порядку буде в приміщенні окружного суду Боулдера. Стю отримає повноваження призначити до тридцяти людей чи понад тридцять, як проголосує більшість Комітету Вільної зони, чи понад сімдесят за голосуванням більшості громадян Вільної зони на загальних зборах. Цю резолюцію я б хотів бачити в наступному порядку денному. Звичайно, ми можемо підтримувати це до посиніння, але нічого не вдасться, якщо не погодиться сам Стю.

СТЮ: Чорт, правильно!

НІК: Нас уже настільки багато, що справді потрібен якийсь закон. Без нього все почне розвалюватися. Був випадок — Джерінгер: хлопець катався на швидкій машині по Перл-стрит туди-сюди. Урешті розбив її, на щастя, відбувся різаною раною на лобі. А міг і вбитися, і вбити когось іще. Усі, хто його бачив, розуміли, що пахне аварією: «ЖИТ-ТЯ, а це пишеться “аварія”», як сказав би Том. Але ніхто не відчував, що може його спинити, бо просто не мали влади. Це раз. Потім от є такий Річ Моффат. Може, дехто з вас уже знає, хто такий Річ, а для тих, хто не знає, — то, напевне, єдиний реальний алкоголік у Зоні. Він непоганий дядько, коли тверезий, а п’яним узагалі не тямить, що робить, а він здебільшого ходить п’яний. Три-чотири дні тому він набрався і надумав побити всі дзеркальні вікна на Арапаго. Зараз я з ним поговорив, коли він протверезів трохи, — як міг, записки пишучи, — і йому стало дуже соромно. Він показав, де пройшов, сказав: «Ось поглянь. Ось глянь, що я накоїв. Тут же скло по всьому тротуару! А якщо дитина пораниться? Я винний буду…»

РАЛЬФ: От зовсім не співчуваю. Ну зовсім.

ФРЕН: Ну Ральфе. Усі ж знають, що алкоголізм — це хвороба.

РАЛЬФ: Хвороба — теж мені. Бухають, та й все.

СТЮ: Ви обоє порушуєте порядок! Замовкніть.

РАЛЬФ: Вибач, Стю. Я від листа відволікатися не буду.

ФРЕН: А я щонайменше дві хвилини помовчу, пане голово. Обіцяю!

НІК: Коротше кажучи, я знайшов мітлу, дав Річеві, і той майже все за собою прибрав. І справу хорошу зробив. Але він слушно спитав, чого ж ніхто його не зупинив. Раніше такі люди, як Річ, не могли пити все міцне бухло підряд скільки заманеться, вони здебільшого вживали вино. А зараз навколо на полицях — гігантська кількість алкоголю, бери і пий. І понад те, я справді вважаю, що Річеві ні в якому разі не можна було дозволяти бити друге вікно, а він на три квартали перебив усі вікна з південного боку вулиці. Припинив, бо втомився.