Читати книгу - "Нафта"

поштовху, ніби для того, щоб він випустив сім’я, розтавши, мов воскова свічка, було достатньо, щоб його пеніс стиснуло у вагіні. Кармело витяг член, з нього ще капала сперма, він був ще більшим, хоч був уже не надто збудженим і трохи висів, — забув про Карло й почав витиратися.

Отже, все скінчено. Карло постав перед цим доконаним й у певному сенсі трагічним фактом зовсім до нього не готовим. На щастя, умова про мовчання та розпачливу покору була ще ніби в силі. Отож наче бідолашна жінка, що не встояла перед гріхом, неспроможна суперечити сильнішому за себе чоловікові, він знову застебнув штани й знову причепурився.

Ставши майже чужим, далеким, знову замкнувшись у своїй таємничості, вишуканим рухом і з вишуканим виглядом Кармело запалив цигарку й так само витончено викинув геть сірника, а потім, затягуючись уперше, загорнувшись у свій білий плащ, попростував полем до дороги.

А Карло йшов слідом, як пес. Радше, як сучка.

Вогнища, котрі палили повії, досі меланхолійно й жваво палахкотіли; тим паче, що місяць знову потьмянів і приземні чорні випари пощільнішали. Ті вогники один за одним через майже однакові проміжки часу, оповиті хмаринами чорних випарів, зникали за поворотом дороги, котра йшла у бік кварталу з куполом, що височів удалині, вип’ячуючи свій купол, який був ніби зробленим з латуні. Вони були ніби вогники, які запалювали вартові, тихі й прадавні знаки, що провіщали буденні й звичні події пізньої ночі, несвідомі того, що сповнені трагічності:

(перші рядки із «Заміток у пошуках африканського Ореста»)

Карло, розбитий, знову ковтаючи сльози, розмірковував над тим, чи озирнеться зараз Кармело, щоб як перше ґречно подати йому руку, аби він зміг перейти ті брудні бугри та купи відходів, що відділяли їх від дороги. Натомість — усупереч його гіркому сподіванню, — Кармело озирнувся й подав Карло руку, допомагаючи йому, так само по-королівському, навіть з дещо більшою хвастливою галантністю, ніж раніше. Тільки тепер цей жест був менш ласкавим та трепетним, набувши буденних рис: ніби Кармело, що наразі вже був володарем, нареченим, чоловіком чи принаймні загальновизнаним коханцем, хотів утвердити традицію своєї обов’язкової ввічливості.

Вони знову сіли в машину, Карло, мовчазний та сердитий, знову розвернувся, знову долаючи той самий шлях, який вони проїхали зовсім нещодавно, й ось знову несподівано з’являться різдвяні гірлянди, розвішені через однакові проміжки над дорогою, що без жодного вигину йшла у глиб геть загубленого в сухій пилюці та брудові кварталу зі старими будиночками й жалюгідними багатоповерхівками. Все навколо було таким незворушним, ніби під час бомбардування чи землетрусу. Прошарками, тут навіки оселився безлад: пооблуплювані тротуари, розтрісканий асфальт, вкриті брудом береги доріг, поруч яких лежав брухт з автівок, карнизи нагорі фасадів, що пообвалювалися, стіночки з віконними рамами, оздобленими прадавньою пилюкою, що ніби назбиралася за цілісіньке життя, дашки халупок, листове залізо, переламані та іржаві хвіртки, блискучі нові прямовисні стіни, на балконах яких рядком розвішене старе сукно. Й у сценарії, що вже закарбувавсь і став буденністю, тисячі й тисячі людей найрізноманітнішого віку ходили, бігали, зустрічалися, знайомилися, ходили вкупі чи по одному, відпочивали, проходили вулицею, знову збиралися разом, розлучалися, зодягнені у блазнівське вбрання, навіжені, галасливі.

Над ними, намистом дрібних ліхтариків із церковною символікою усередині, що геометрично звивалися, блідо-зелених, рожевих, жовтуватих кольорів, сяяли гірлянди парафіяльного святкування, одна, а за нею наступна, нескінченно сягаючи вдалину, до самісінького кінця довжелезної вулиці.

Кармело змінив тему. Попри свій самовпевнений та привітний тон, чоловік вагався, ˂ питаючи Карло, чи не міг би він наступного разу привести з собою якусь дівчину, аби він спочатку задовольнив її, а потім його. Та побачивши, як Карло образився, почувши таку пропозицію, Кармело враз подався назад, ніби нічого й не казав. Потім спитав, чи Карло бува не знає якогось лосьйону чи ліків, які б нарощували волосся. ˂

Отак вони дісталися того місця, де було призначено їхнє побачення, але під’їхали до нього вони з-за протилежного рогу перехрестя. Кармело попросив Карло зупинитись, розповідаючи, що він дістанеться центру, якщо поїде, не звертаючи, вниз Пренестинською дорогою аж до воріт Порта Маджоре. Він вийшов з авто й пішки прогулявся до Казаль Бертоне, в якому мешкав. Кармело промовисто простягнув Карло руку, ніби збираючись попрощатися, але водночас так, наче між ними лишилося щось несказане чи незавершене. Навіть в очах Кармело, котрі дещо по-шаблонному занадто щасливо посміхалися, було ніби злегка помітне питання, відчуття того, що щось лишилось незавершеним, і рівночасно з тим, відчуття їхньої співучасті у чомусь, що легко можна зрозуміти, у чомусь радісному. Карло не розумів. Тоді Кармело рішуче показав, що має намір вийти з машини, однак ледве торкнувшись рукою ручки, щоб закрити віконце, натомість зручно вмостився на сидінні, дивлячись на Карло веселим поглядом. «Що, й не даси мені нічого?» — спитав. Карло знав, що без цієї дрібнички не минеться, він чекав на це, він очікував і гіршого, але сам не знав, як діяти. Він відчував до Кармело вдячність за все, що між ними трапилось, тож, охоплений зніяковінням та майже жагою каяття чи страху, поспішно витяг із кишені гаманець і віддав Кармело увесь його вміст, мабуть, з кілька сотень тисяч лір. Кармело витріщився на суму, яка для нього була просто казковою, геть здивований, взяв гроші, але потім знову по-батьківському посміхнувсь: «Ні, це забагато. Мені досить невеликої суми, аби заплатити квартплату, за яку деруть три шкури». Він, трохи вагаючись, взяв двадцять тисяч і тепер, ще солодше й привітніше посміхаючись, виліз із машини, по-дружньому приязно потиснувши Карло руку.

Карло спостерігав за тим, як Кармело, повернувшись до нього спиною, відходив усе далі й далі широкою вулицею, обабіч якої праворуч виднілася купа бараків на якихось прогнилих та всипаних сміттям полях, а ліворуч — довга стіна, за якою стояла безголоса ніч, а десь вдалині — міст через вулицю, по якому тяглася вервечка вогників. Незабаром він уже був далеко, у глибині вулиці, котра бозна-куди вела його; колесоподібними ногами, у білому плащі, який він, мабуть, того вечора надів уперше, він упевнено крокував на своє чергове побачення.

Кармело швиденько дійшов до мосту у глибині широкої вулиці. Якби хтось пішов за ним слідом, то побачив би, як чоловік, призупинившись на мить у тіні мосту й затулившись долонями, запалив цигарку, потому своїм елегантно-нетерплячим рухом викинувши сірника. Глянувши на нього з-за спини, помітили б, що погляд у нього був зосереджений — жодних масок не лишилось; його обличчя стало звичним, справжнім; такий вигляд він мав наодинці сам із собою.