Читати книгу - "Мізері"

дюймом, але подібна смерть не лякала його так сильно, як він того очікував. Проблема полягала в тому, що він відходив поступово, і це було жахливо, бо нагадувало недоумство.

«Не кричи!» — пролунав панічний голос тієї самої миті, коли коп відчинив двері патрульної машини і вийшов, поправляючи свого рейнджерського капелюха. Це був молодик років двадцяти двох чи двадцяти трьох, у сонцезахисних окулярах із такими темними й блискучими скельцями, що вони нагадували калюжі необробленої нафти. Він трохи забарився, поправляючи складки на своїх формених брюках кольору хакі, перебуваючи всього за тридцять ярдів від чоловіка з блакитними очима, що визирали з блідого, зарослого, старечого обличчя, який витріщався на нього крізь віконну шибку, стогнучи крізь стиснуті губи і безпорадно тарабанячи руками по дошці, що лежала на бильцях візка.

не кричи

(«так, кричи» )

кричи, і на цьому все закінчиться, кричи, і всьому настане край

(«ніколи ніколи не буде кінця поки я не помру цьому хлопцеві не справитися з богинею» )

Поле, о Боже, ти вже помер? Кричи , лайно ти залякане! КРИЧИ, ЯК НА СМЕРТЬ!!!

Його губи розтиснулися, випускаючи короткий хрипкий звук. Він ривком набрав повні легені повітря й заплющив очі. Він не мав жодного уявлення, що з нього вийде і чи вийде взагалі, поки не пролунав крик:

— АФРИКА! — заволав Пол.

Його тремтячі руки злетіли вгору, як наполохані птахи, і обхопили голову, ніби утримуючи мозок, який от-от мав вибухнути:

— Африка! Африка! Допоможіть! Допоможіть! Африка!

13

Його очі широко розчахнулися. Коп озирнувся на будинок. Пол не бачив очей Рейнджерського Капелюха крізь окуляри, проте нахил голови видавав деяке сум’яття. Він зробив крок уперед і зупинився.

Пол подивився на дошку. Зліва від машинки стояла важка керамічна попільничка. В інші часи вона була б наповнена недопалками, але тепер у ній не було нічого шкідливого для здоров’я — самі обрізки паперу та біла замазка для друкованого тексту. Пол схопив її і пожбурив у вікно. Скло розлетілося вщент. Для Пола цей звук означав лише волю та порятунок. «Стіни впали», — подумав він і, мало не непритомніючи, закричав:

— Сюди! Допоможіть! Обережно з жінкою! Вона божевільна!

Коп вирячився на Пола. У нього відвисла щелепа. Потім він поліз у нагрудну кишеню і витягнув звідти щось, що могло бути тільки фотографією. Він звірився з нею і попрямував до узбіччя. Там він виголосив єдині чотири слова, які Пол від нього почув, останні чотири слова, які взагалі хтось від нього чув. Після них він видав тільки низку невиразних звуків, які словами вважати не можна.

— Лайно собаче! — вигукнув коп. — Це ви!

Увага Пола була цілком і повністю зосереджена на поліцейському, і він не помічав Енні, поки не стало запізно. Коли ж він її помітив, то застиг від справжнього святобожного жаху. Енні перетворилася на богиню, на щось середнє між людиною та газонокосаркою, на дивного кентавра жіночої статі. З її голови злетів бейсбольний кашкет. На обличчі застиг злобний вишкір. В одній руці вона тримала дерев’яний хрест. Він стояв на могилі Боссі (Пол не пам’ятав, яка саме Боссі, № 1 чи № 2, зрештою припинила мукати).

Та Боссі таки померла, і, коли навесні земля стала достатньо м’якою, Пол спостерігав зі свого вікна, іноді німіючи від страху, іноді долаючи істеричні напади сміху, як Енні спочатку копала могилу (на це в неї пішов майже цілий день), а потім волочила з-за сараю Боссі (яка теж устигла розм’якшитися). Для цього Енні використовувала ланцюг, що прилаштувала до гаку на бампері «черокі». Інший кінець ланцюга вона обв’язала поперек Боссі. Пол уклав сам із собою парі, що Боссі розірветься навпіл, перш ніж Енні дотягне її до могили, але цього разу програв. Енні зіштовхнула Боссі в яму й почала флегматично засипати її землею. Коли вона покінчила з цією справою, уже зовсім посутеніло.

Пол спостерігав, як вона встановила хреста і потім прочитала над могилою молитву при світлі молодого весняного місяця.

Тепер вона тримала хреста як спис, і потемнілий від землі кінець вертикальної стійки дивився просто в спину копа.

— Позаду! Обережно! — вискнув Пол, усвідомлюючи, що вже запізно.

Видавши пронизливий верескливий крик, Енні встромила хреста Боссі у спину патрульного.

— АГ! — вихопилося в копа, і він повільно побрів на моріжок, вигнувши пробиту спину і випнувши черево. Його обличчя нагадувало обличчя людини, у якої виходив нирковий камінь чи стався гострий напад метеоризму. Хрест почав падати долі, коли коп підійшов до вікна, в якому сидів Пол із посірілим, хворобливим лицем, що його обрамляли уламки розбитої шибки. Коп повільно підняв і простягнув до нього обидві руки. Він дивився на Пола так, наче з усіх сил намагався почухати місце, до якого ніяк не міг дотягнутися.

Енні зістрибнула з косарки й застигла, притиснувши розчепірені пальці до грудей. Потім вона рвонула вперед і висмикнула хреста зі спини поліцейського.

Він повернувся до неї, намагаючись вихопити службовий пістолет, але Енні спрямувала вістря хреста йому в шлунок.

— ОГ! — сказав іще раз поліцейський і впав навколішки, обхопивши руками живіт.

Коли він зігнувся вперед, Пол побачив розріз на його коричневій форменій сорочці, куди припав перший удар.

Енні знову висмикнула хреста (загострений кінець відламався, залишаючи нерівний скалковий уламок), а потім всадила його молодику поміж лопаток. Вона була, наче жінка, що намагається вбити вампіра. Перші дві рани, мабуть, були не дуже глибокими і не завдали би йому великої шкоди, але останнього разу вертикальна стійка хреста увійшла в спину уклінного копа щонайменше на три дюйми. Він повалився на землю немов підкошений.

— ОСЬ ТОБІ! - крикнула Енні, висмикуючи меморіального хреста Боссі з його спини. — ЯК ТОБІ ТАКЕ, ПТАХО-НЕТІПАХО?

— Енні, припини! — закричав Пол.

Вона глянула на нього. Її темні очі блищали, як монети, лице оповило брудне розпатлане волосся, у куточках рота застигла щаслива усмішка сновиди, який хоча б на мить розірвав узи, що його сковували. Енні перевела погляд униз, на поліцейського.

— ОСЬ ТОБІ! - закричала вона і знову встромила хреста в його спину, в гузно, в стегно, в шию, в пах. Вона вдарила його разів шість, викрикуючи «ось тобі!» кожного разу, як опускалося вістря. Потім стійка хреста розкололася.

— Ось тобі! — промовила вона майже буденним тоном і попрямувала туди, звідки прибігла.