Читати книгу - "Чорнильна кров"

південь і вниз до моря: кур'єри, торговці, навіть шпільмани, хоча кожен знає, що господар заїзду — шпигун Змієголова. Якщо нам пощастить, обженемо панцерних. Вони муситимуть обходити, бо з возом і полоненими неможливо спуститися схилами. А ми спустимося і чекатимемо на них біля заїзду.

— А що тоді?

Меґі здалося, що вона побачила в його очах ту ж тривогу, що загнала їх до нічної хащі. Але за кого він хвилювався? За Чорного Принца, інших шпільманів, за її матір? Вона ще дуже добре пам'ятала той день у Каприкорновій комірчині, біля якої Вогнерукий благав Резу тікати з ним і залишити доньку…

Можливо, і Вогнерукий згадав про це.

— Чому ти так на мене дивишся? — запитав він.

— Просто так, — пробурмотіла вона й опустила голову. — Я хвилююся.

— Ну, ти маєш усі підстави, — сказав він і різко відвернувся від неї.

— А що ми робитимемо, коли наздоженемо їх? — Фарид квапливо шкутильгав услід за вогнедувом.

— Не знаю, — відповів Вогнерукий, просуваючись поміж деревами. — Я думав, хтось із вас має ідею, ви ж бо конче хотіли піти зі мною.

Шлях був такий урвистий, що Меґі насилу йшла. Але невдовзі вона побачила дорогу, кам'янисту, зборознену потічками, які колись стікали з пагорбів. По другий бік розташовувалися стайні й хатинка, які вона бачила з пагорба. Вогнерукий поманив її до себе, в підлісок, що захищав від цікавих очей.

— Здається, їх тут ще й немає, утім мусять скоро бути! — тихо сказав він. — Можливо, вони навіть заночують, напхають черева й нап'ються, щоб забути про страх від хащі. Я не можу там засвітитися. З моїм щастям я неодмінно надибаю когось із паліїв, які зараз працюють на Змієголова. Але ти, — він поклав Фаридові руку на плече, — а от ти вже можеш дістатись туди. Якщо запитають, звідки ти, просто скажи, що твій господар сидить у заїзді й пиячить. А щойно вони прийдуть, порахуй солдатів, порахуй полонених і скільки серед них дітей. Зрозумів? А я тим часом спостерігатиму за дорогою.

Фарид кивнув і поманив до себе Ґвіна.

— Я піду з ним! — Меґі очікувала, що Вогнерукий розсердиться і заборонить їй теж іти. А він лише стенув плечима.

— Як хочеш. Я ж тебе навряд чи стримаю. Сподіваюсь лише, що твоя мати не викриється, коли тебе впізнає. І ще дещо! — Він схопив Меґі за руку, коли вона вже хотіла йти услід за Фаридом. — Не вбивай собі в голову, що ми зможемо щось зробити для твоїх батьків. Можливо, ми звільнимо дітей, може, навіть кількох дорослих, якщо вони достатньо швидко бігтимуть. Але твій батько не зможе бігти, а твоя мати залишиться з ним. Вона не покине його самого, так само, як не покинула тоді тебе. Ми ж обоє це пам'ятаємо, правда?

Меґі кивнула й відвернула обличчя, щоб Вогнерукий не побачив її сліз. Але він витер їй сльози зі щік.

— Ти дуже схожа на свою матір, — тихо сказав він. — Вона теж ніколи не хотіла, щоб бачили, як вона плаче, навіть коли мала на те підстави. Отже, вперед. Ви достатньо брудні. Кожен матиме вас за конюха й кухарку. Зустрінемося за стайнями, щойно стемніє.

Довго чекати не довелося. Внизу тяглася вервечка полонених: жінки, діти, старі чоловіки, усі зі зв'язаними за спиною руками. Солдати були не панцеровані, їхні понурі обличчя не прикривали шоломи, утім, усі вони мали змію господаря на грудях, срібно-сірі накидки та меч на поясі їхнього ватажка Меґі впізнала відразу. Судячи з виразу його обличчя, його не дуже тішило йти пішки.

— Не дивись на них так! — прошепотів Фарид, коли Меґі стала, мов укопана, і потягнув її за візок, що стояв посеред двору. — Твоя мати ціла й здорова. Ти бачила її?

Меґі кивнула. Так. Реза йшла між двох інших жінок, одна з них була вагітна. А де Мо?

— Гей! — загорлав Рудий Лис, коли його люди погнали полонених на подвір'я. — Чиї ото візки? Нам треба більше місця.

Солдати штовхнули візки, що з одного аж мішки попадали. Чоловік, напевно власник, оскаженіло вибіг із заїзду, та, побачивши солдатів, ковтнув слину й накричав на прислугу, щоб та вирівняла візок. Торговці, селяни, наймити — все більше людей сходилося зі стаєнь та головної будівлі, щоб побачити, звідки стільки галасу на подвір'ї. Гладкий спітнілий чоловік продерся до Рудого Лиса і вилив на нього потік не вельми люб'язних слів.

— Гаразд-гаразд! — почула Меґі бурчання Рудого Лиса. — Але нам потрібне місце. Чи ти не бачиш, що у нас полонені? А може, їх загнати у твої стайні?

— Так, так, займай одну зі стаєнь! — вигукнув гладкий чоловік полегшено і покликав до себе кілька наймитів. Дехто з полонених опустився на коліна просто неба від виснаження і страху.

— Ходімо! — прошепотів Фарид до Меґі, і вони почали пробиратися пліч-о-пліч крізь натовп. Здавалося, ніхто не зважував на полонених, але це й не було потрібно. Жоден із них не виглядав так, ніби мав сили для втечі. Реза підтримувала вагітну жінку. Так, мати була жива й здорова, хоча Меґі не наближалась до Рези, побоюючись, що Вогнерукий мав рацію і що мати викриється, помітивши Меґі. Як безпорадно вона роззиралася. Вона вхопила за руку солдата, юнака з безбородим обличчям, а тоді…

— Фариде!.. — Меґі не вірила своїм очам. Реза розмовляла! Не з допомогою рук, а вустами. Її голос було ледь чути серед гамору, але це був її голос. Як таке могло бути? Солдат грубо відштовхнув Резу. Чорний Принц і ведмідь тягли візок на подвір'я. Обидва, як воли, запряжені у воза. Один ланцюг обвивав чорну морду ведмедя, другий — його шию та груди. Проте Реза не бачила ні ведмедя, ні Принца — вона дивилася на візок.

Не промовивши ані слова, Меґі побігла. Її серце завмерло. Мо лежав на возі з заплющеними очима, під брудною ковдрою, але вона все одно бачила кров. Уся його сорочка була закривавлена, сорочка, яку він так любив надягати, хоча рукава вже зносилися. Меґі забула про все: про Фарида, солдатів, попередження Вогнерукого… Вона лиш пильно дивилася на свого батька та його незворушне обличчя. Світ раптом став порожнім місцем, а її серце — холодною, мертвою річчю.

— Меґі! — Фарид схопив її за руку і потяг за собою, як би вона не впиралася, і притис її до себе, коли вона почала схлипувати.

— Він помер, Фариде! Ти його бачив? Мо… він помер! — промовляла вона знову й знову це жахливе слово. — Помер. Пішов. Назавжди…

Меґі відштовхнула Фаридові руки.

— Я мушу до нього!

«Ця книжка притягує