Читати книгу - "Чорнильна кров"

нещастя, Меґі, нічого, крім нещастя. Навіть якщо ти мені не віриш» — чи не так він казав їй у бібліотеці Елінор? Яким гірким тепер було кожне слово. Смерть підстерігала його в книжці.

— Меґі! — Фарид усе ще міцно тримав її. Він трусив її, ніби намагаючись розбудити. — Меґі, послухай. Він не помер! Гадаєш, його б тягали тоді за собою? Ходи зі мною. Ну, ходи вже!

Фарид потягнув Меґі за собою. Він так хутко проштовхувався крізь натовп, немов його не цікавив неспокій довкола. Зрештою він зупинився біля стайні, до якої солдати заганяли полонених. Меґі витерла сльози і намагалася так само дивитися попереду, але хіба то можливо, коли серце враз так защеміло, немов його розрізали навпіл?

— У тебе доста їжі? — запитав Рудий Лис. — Ми вийшли з клятої хащі, голодні, як вовки.

Меґі побачила, як Резу й решту жінок штовхнули до темної стайні, а двоє солдатів розв'язали Принца і його ведмедя.

— Звісно, достатньо! — сказав гладкий господар обурено. — А коней не впізнаєте, так вони блищатимуть.

— Хотілося б вірити, — мовив Рудий Лис. — Інакше Змієголов подбає про те, щоб ти недовго залишався власником цих стаєнь. Завтра вдосвіта ми вирушимо далі. Мої люди й полонені залишаться в стайні, а я хочу мати окреме ліжко і не ділити його з купою покидьків, що хропуть і випускають гази.

— Певна річ! — Господар поспіхом кивнув. — Але що з отією потворою? — Він стурбовано вказав на ведмедя. — Він сполошить мені коней. Чому ви його не вбили і не залишили в хащі?

— Змієголов хоче повісити його разом із його господарем. А ще мої люди вірять, ніби він нічний жах, що розгулює в образі ведмедя, і тому це кепська думка — запустити йому в шкіру стрілу.

— Нічний жах? — захихотів господар. Здавалося, не повірив. — Хай би він хто, до стаєнь його не пущу. Прив'яжіть його за пекарнею, може, коні його не вчують.

— Що з пораненими? — гукнув солдат Рудого Лиса. — Залишимо обох просто на возі?

— Щоб назавтра вони померли чи втекли? Що ти верзеш, йолопе? Зрештою, через одного з них ми прокралися до клятої хащі, правда? — Рудий Лис знову обернувся до господаря. — Чи серед твоїх гостей є цирульник? — запитав він. — Я маю полоненого, який мусить вижити: Змієголов планує для нього розкішну страту. З небіжчиком справжньої втіхи не відчуєш, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

«…Вижити!..» — Фарид стиснув руку Меґі й усміхнувся.

— О, так! — Господар кинув на воза допитливий погляд. — Прикро, коли засуджені вмирають до страти. Однак з цирульником допомогти не можу. Втім, є така мохиня, вона допомагає на кухні і якось було впоралася з гостями.

— Нехай прийде!

Господар нетерпляче дав знак хлопцеві, який притулився до одвірка стайні. А Рудий Лис покликав двох солдатів.

— Поранених заносьте також до стайні! — почула Меґі його голос. — Четверо з вас охоронятимуть сьогодні вночі Сойку, зрозуміло? Ані грама вина чи медовухи, і нехай лише ви заснете!

— Сойка? — Господар вирячився. — У вас на возі Сойка? — Рудий Лис кинув на нього попереджувальний погляд, і чоловік приклав гладкі пальці до рота. — Жодного слова! — видушив він. — Жодного слова, від мене ніхто ні про що не дізнається.

— Ото ж бо, — пробурчав Рудий Лис і роззирнувся, немов хотів переконатися, що ніхто більше не почув його слів.

Коли солдати підняли Мо з воза, Меґі ступила крок уперед, та Фарид стримав її.

— Меґі, що з тобою? — процідив він. — Вони ж тебе враз замкнуть. Гадаєш, це допоможе?

Меґі похитала головою.

— Він ще живий, Фариде, правда? — прошепотіла вона.

— Я ж тобі казав. Усе буде добре, ось побачиш!

— Гей ви там, голубочки, геть від коней!

Перед ними стояв Свистун. Меґі опустила голову, хоча й була певна, що він її не впізнає. Свистун був вдягнений вишуканіше за всіх шпільманів, які дотепер потрапляли Меґі на очі. Його шовкове вбрання вигравало, наче павичевий хвіст, а персні на пальцях були зі срібла, як і ніс на обличчі. Схоже, Змієголов добре платив за пісні, які йому подобалися.

Свистун підморгнув їм і поплівся до Рудого Лиса.

— О, ти вже повернувся з хащі! — вигукнув Свистун. — Та ще й з багатою здобиччю. Нарешті хороша новина для Змієголова.

Рудий Лис щось відповів, але Меґі вже не слухала: хлопець повернувся з Мохинею — жінкою, що ледь діставала йому до плеча. Її шкіра була сіра, як букова кора, а обличчя зморщене, як мочене яблуко. Мохиня, цілителька… Засмальцьований від смаження халат, ноги босі, та на чоловіків довкруж вона дивилася визивно.

— Справжня мохиня, — пробубонів Рудий Лис, коли його солдати відсахнулися від крихітної жінки, немов та була настільки небезпечна, як ведмідь Чорного Принца. — Думав, вони ніколи не виходять із хащі. Кажуть, вони розуміються на зціленні. У цієї старої відьми, Кропиви, мати, здається, теж була Мохинею?

— Так, та її батько ні на що не годився. — Маленька жінка так пильно розглядала Рудого Лиса, немов намагалася з'ясувати, яка кров тече в його жилах. — Ти забагато п'єш! Поглянь на своє обличчя. Якщо так питимеш і далі, твоя печінка скоро репне, як перестиглий гарбуз.

Солдати зареготали, утім Рудий Лис вгамував їх самим поглядом.

— Слухай, карлице, ти тут не для того, щоб давати мені поради! — гаркнув він на Мохиню. — Я хочу, щоб ти оглянула одного з моїх полонених, бо він мусить прибути живим до замку Змієголова.

— Так, так, я вже знаю, — відмовила мохиня, все ще насуплено розглядаючи його обличчя. — Для того, щоб твій господар зміг його вбити за всіма правилами мистецтва. Принесіть мені гарячої води і чистого сукна. Крім того, мені хтось має допомагати.

Рудий Лис подав знак хлопцеві.

— Якщо хочеш мати помічника, підбери собі когось, — пробурмотів він і непомітно помацав своє черево, певно, припускаючи, що там у нього печінка.

— Одного з твоїх людей? Ні, дякую. — Мохиня презирливо наморщила куцого носа й роззирнулася, аж її погляд зупинився на Меґі. — Оця видається не повною дурепою.

І поки Меґі отямилася, солдат грубо схопив її за плечі. Останнє, що вона побачила, перш ніж пошкутильгала услід за Мохинею до стайні, було Фаридове перелякане обличчя.

Знайоме обличчя

— Повір мені. Часом, коли життя здається найнестерпнішим, раптом з'являється світло, приховане в суті речей.

Клайв Баркер. Абарат

Коли мохиня опустилася біля Мо на коліна, він був при тямі. Притулившись спиною до вологої стіни, він сидів і шукав очима серед усіх полонених, які причаїлись у напівтемній стайні, Резине обличчя. Меґі він побачив лише коли мохиня нетерпляче покликала