Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

неї відомості. Вона була вписана до контракту приблизно місяць тому, але в квартирі, схоже, живе тільки одна людина. Мені здається, Саландер вибралася, не повідомивши своєї нової адреси.

— Можливо, у неї це було заздалегідь сплановано.

— Що? Потрійне вбивство? — Бубланськи безнадійно похитав головою. — Цю кашу нам ще розхльобувати і розхльобувати. Екстрьом добився свого і провів прес-конференцію, так що найближчим часом засоби масової інформації влаштують нам таке веселе життя, що тільки тримайся. Ти що-небудь знайшла?

— Окрім Б’юрмана в спальні… знайшла порожню коробку з-під «Маґнума». Револьвер зараз у лабораторії на предмет відбитків. У Б’юрмана тут лежала ціла папка копій щомісячних звітів про справи Саландер, які він відправляв до Опікунської ради. Якщо вірити звітам, то Саландер — янгол з крильцями.

— Треба ж — і він туди ж! — вигукнув Бубланськи.

— Куди — туди?

— Ще один захоплений поклонник Лісбет Саландер!

Бубланськи коротко повідомив, що він почув про неї від Драґана Арманського і Мікаеля Блумквіста. Соня Мудіґ мовчки вислухала його розповідь. Коли він закінчив, вона скуйовдила собі волосся і протерла очі.

— Дивно якось! — сказала вона.

Бубланськи задумливо кивнув, кусаючи губи. Соня Мудіґ покосилась на нього і ледве стрималася від посмішки. У нього було грубе, немов сокирою вирубане, обличчя, але коли він був розгублений або відчував невпевненість, воно набувало ображеного виразу. Саме у такі хвилини вона подумки називала його Констеблем Бублою. Вона ніколи не вживала цього прізвиська в розмові з ним і не знала, звідки воно взялося, проте йому це надзвичайно личило.

— Гаразд! — сказала Соня. — Наскільки надійний у нас ґрунт під ногами?

— Прокурор, схоже, певний себе. Сьогодні увечері Саландер оголошено в розшук по всій країні. Останній рік вона провела за кордоном і, можливо, спробує вибратися за межі країни.

— Підстав для арешту досить?

Він знизав плечима:

— Нам траплялося заарештовувати людей навіть з меншими підставами.

— Її відбитки знайдені на знарядді вбивства в Енскеді. Її опікун також убитий. Не випереджаючи подій, я все ж таки смію припустити, що тут у нас був використаний той самий револьвер. Завтра дізнаємося: техніки знайшли під ліжком фрагмент гільзи, що досить добре зберігся.

— Це добре.

— У нижній шухляді письмового столу залишилося кілька револьверних патронів. Кулі з урановим осердям і золотистою нікелевою оболонкою.

— Добре.

— У нас є ціла пачка документів, які підтверджують, що Саландер божевільна. Б’юрман був її опікуном і власником зброї.

— Ммм, — незадоволено промимрив Бубла.

— В особі Мікаеля Блумквіста ми маємо сполучну ланку між Саландер і парою в Енскеді.

— Ммм, — знову промимрив Бубланськи.

— Ти, здається, сумніваєшся.

— Я ніяк не можу уявити собі портрет цієї Саландер. Документи стверджують одне, а Арманський і Блумквіст дружно говорять зовсім інше. Згідно з наявною документацією, вона трохи не відстала в розвитку психопатка. Ці ж двоє стверджують, що вона найздібніший пошуковець. Надто вже велика розбіжність між різними версіями. У нас немає мотиву щодо Б’юрмана і жодного підтвердження, що вона була знайома з парою з Енскеда.

— А чи багато треба мотивів розумово відсталій психопатці?

— Я ще не оглядав спальню в цій квартирі. Що ми тут маємо?

— Я знайшла Б’юрмана, що уткнувся головою в ліжко, перед яким він стояв навколішки, немов збирався прочитати на ніч молитву. Він був голий. Постріл зроблено в потилицю.

— Убитий одним пострілом? Точнісінько як в Енскеді.

— Наскільки я зрозуміла, постріл був один. Проте створюється враження, що Саландер, якщо це зробила вона, змусила його стати на коліна перед ліжком, а потім уже вистрелила. Куля увійшла зверху в потилицю і вийшла через обличчя.

— Постріл у потилицю. Тобто схоже на страту.

— Саме так.

— Знаєш, я подумав, що хтось-таки мав би чути постріл.

— Його спальня виходить на задній двір, а горішні і нижні сусіди поїхали на свята з міста. Вікно було зачинене. До того ж вона використала подушку замість глушника.

— Все продумано.

У цю мить у двері просунулась голова Гуннара Самуельссона з технічного відділу.

— Привіт, Бубла! — привітався він, а потім звернувся до Соні: — Слухай, ми збиралися вивозити тіло і перевернули його. Там є дещо, на що тобі треба б поглянути.

Вони пішли до спальні. Тіло Нільса Б’юрмана вже було на носилках і лежало лицем догори, чекаючи відправлення до патологоанатома. Причина смерті була цілком очевидна. Весь лоб був суцільною кривавою раною сантиметрів десять завширшки, з одного боку звисав шматок черепної кістки, що тримався на клаптику шкіри. Плями крові на ліжку і на стіні складалися у досить виразний малюнок.

Бубланськи ображено випнув губи.

— На що ми повинні поглянути? — спитала Соня.

Гуннар Самуельссон підняв покривало і оголив живіт Б'юрмана. Надівши окуляри, Бубланськи разом із Сонею підійшов ближче, і вони, схилившись, прочитали напис, витатуюваний на животі покійного. Незграбні і нерівні літери, очевидячки, не були наслідком роботи професійного татуювальника, але складалися в напис, що легко читався: Я — САДИСТСЬКА СВИНЯ, ПОКИДЬОК І ҐВАЛТІВНИК.

Соня і Бубланськи з подивом втупилися одне в одного.

— Можливо, це і є натяк на якийсь мотив? — нарешті мовила вона.

Дорогою додому Мікаель Блумквіст купив чотиристаграмову упаковку макаронів із соусом і поставив у мікрохвильовку; поки їжа готувалася, він роздягнувся і за три хвилини прийняв душ, а потім, озброївшись виделкою, навстоячки попоїв просто з коробки. Все здавалося несмачним, йому тільки хотілося швиденько вгамувати почуття голоду. Покінчивши з їдою, він відкоркував пляшку пива «Вестфюнське народне» і випив з горлечка.

Не запалюючи світла, він підійшов до вікна, за яким відкривався вид на Старе місто, і простояв так двадцять хвилин, намагаючись ні про що не думати.

Рівно двадцять чотири години тому він був у гостях у сестри і Даґ Свенссон щойно зателефонував йому по мобільнику. Тоді Даґ і Міа ще були живі.

Він не спав уже тридцять шість годин, а ті роки, коли йому нічого не варто було провести безсонну ніч, уже залишилися позаду. Проте він добре знав, що не зможе заснути, бо його думки весь час повертатимуться до побаченого. У нього було таке відчуття, що картини, які постали перед ним в Енскеді, назавжди відбились у нього на сітківці очей.

Нарешті він вимкнув мобільник і ліг у ліжко, але до одинадцятої години так і не зміг заснути. Тоді Мікаель підвівся, зварив собі кави, увімкнув CD-програвач і почав слухати, як Деббі Харрі співає про Марію. Загорнувшись у плед, він сидів на дивані у вітальні, пив каву і роздумував про Лісбет Саландер.

Що йому взагалі-то про неї відомо? Майже нічого.

Він знав, що в неї фотографічна пам’ять і що вона