Читати книгу - "Історія Лізі"

Скот це знає. Вони не їздять у місто, коли тато психує, і тато протягом якогось часу навіть не ходитиме на роботу, бо він тепер у відпустці й не мусить ходити на свій завод ЮС-Ґіпум.

Пол має сині очі, і Скот любить його більше, ніж будь-кого, більше, аніж любить самого себе. Того ранку руки Пола залиті кров’ю, посмуговані порізами, а тепер тато знову дістає свого складаного ножика, ненависного складаного ножика, який випустив стільки їхньої крові, й підіймає лезо вгору, ловлячи ним промені ранкового сонця. Тато сьогодні спустився до них сходами з криком: «Бул! Бул! Сюди, обидва!» Якщо бул випадає на Пола, він ріже Скота, а якщо бул випадає на Скота, він ріже Пола. Навіть коли тато психує, він розуміє, що таке любов.

— Ти стрибнеш, боягузе, чи мені знову різати його?

— Не ріж його, тату! — волає Скот. — Будь ласка, не ріж його більше, я стрибну!

— Тоді стрибай!

Татова губа підсмикується вгору, оголяючи його зуби. Його очі обертаються в очницях. Вони обертаються, обертаються й обертаються, ніби він роздивляється, чи немає по кутках якихось людей, і, можливо, саме це він і робить, мабуть, саме це він і робить, бо іноді вони чують, як він розмовляє з людьми, яких тут немає. Іноді Скот та його брат називають їх людьми-психодіотами, а іноді — людьми кривавого була.

— Стрибай, Скутере! Стрибай, капосний хлопче! Заволай «Джеронімо!» і стрибай! У нашій родині боягузів іще не було! Стрибай негайно!

— Джероміно! — волає Скот, і хоч ноги в нього тремтять і смикаються, проте примусити себе стрибнути він усе ще не може.

Боягузливі ноги, клятущі боягузливі ноги, і тато не дає йому ще одного шансу. Він глибоко встромляє лезо ножика в руку Пола, і кров тече з рани широкою смугою. Вона капає йому на штанці, на кеди, а найбільше червоної рідини виливається на підлогу. Пол кривиться, але не плаче. Його очі просять Скота, щоб він це припинив, але його рот закритий. Його рот нічого не проситиме.

На заводі ЮС Ґіпсум (який хлопці називають ЮС Ґіпум, бо так його називає тато) люди називають Ендрю Лендона Скаженим, а іноді — містер Скажений. Тепер його обличчя маячить над плечем Пола, а кучма посивілого волосся стоїть у нього на голові так, ніби вся та електрика, з якою він працює, проникла в нього, а його криві зуби розтулилися в жаскій посмішці маски Геловіна, а його очі пусті, бо тато кудись відійшов, він відходько, і в його черевиках залишився тільки психодіот, він більше не чоловік і не тато, а лише кривавий бул із очима.

— Якщо ти зараз не стрибнеш, то я відріжу йому вухо, — каже проява з наелектризованою чуприною їхнього тата, проява, яка стоїть біля них у черевиках їхнього тата. — Якщо стоятимеш там і далі, я перетну його трахане горло, мені на все наплювати. Ну ж бо, Скутере, покажи, на що ти здатний, друзяко. Ти кажеш, ти його любиш, але ти не досить його любиш, щоб перешкодити мені порізати його, чи не так? Тоді як усе, що тобі треба зробити, — це стрибнути з довбаної лави заввишки три фути! А що ти про це думаєш, Поле? Що ти тепер скажеш своєму паршивому малому братикові?

Але Пол нічого не каже, він тільки дивиться на брата, темно-сині очі втупилися в карі, й це пекло триватиме ще дві з половиною тисячі днів — сім нескінченних років. Зроби, що можеш, а все інше хай буде, як буде — ось що кажуть Скотові очі Пола, й це розриває йому серце, і коли він нарешті стрибає з лави (назустріч своїй смерті, як твердо переконана частина його єства), то він робить це не через погрози батька, а тому, що очі брата дозволяють йому стояти там, де він стоїть, якщо стрибати йому так страшно.

Вони дозволяють йому стояти, навіть якщо Пол Лендон помре.

Він стрибає і приземляється на коліна в калюжу крові на дошках і починає плакати, приголомшений тим, що він досі живий, але тепер рука батька обіймає його, батькова рука підіймає його, тепер радше з любов’ю, аніж у гніві. Батькові губи притискаються до його щоки, а потім міцно цілують його в куточок рота.

— От бачиш, Скутере, друзяко Скутере! Я знав, ти це можеш зробити.

Потім тато каже, що це кінець, кривавий бул закінчився, і Скот може подбати про свого брата. Батько каже йому, що він хоробрий, такий маленький і відважний сучий син, батько каже, що він його любить, і в цю мить перемоги Скот навіть перестає звертати увагу на кров на підлозі, він любить свого батька також, він любить свого божевільного, схибленого на кривавих булах тата, любить за те, що цього разу він усе припинив, хоча знає, хоч напевне знає, що наступний раз не забариться.

9

Скот замовкає, розглядається навколо, дивиться на вино. Він не завдає собі клопоту взяти склянку і п’є з пляшки.

— То був не такий уже й високий стрибок, — каже він і знизує плечима. — Хоч трирічному хлопчикові він і здавався дуже високим.

— Святий Боже, — каже Лізі. — І часто він бував таким, Скоте?

— Досить часто. Не раз мені вдавалося втекти. Проте коли я опинявся на лаві, то виходу вже не було. І кінця цьому не було видно.

— Він був?.. Він був п’яний?

— Ні. Він майже ніколи не пив. Ти готова вислухати Частину Другу моєї історії, Лізі?

— Якщо вона схожа на Частину Першу, то я не певна, що готова.

— Не турбуйся. Частина Друга має назву «Пол і добрий бул». Ні, я беру свої слова назад, вона називатиметься «Пол і найкращий бул», і це сталося лише через кілька днів по тому, як старий примусив мене стрибати з лави. Він вирушив на роботу, і коли його вантажівка зникла з очей, Пол сказав мені, щоб я добре поводився, поки він сходить до крамниці Мюлі. — Скот уриває мову, сміється і хитає головою, як роблять люди, коли до них доходить, що вони бовкнули якусь дурницю. — До Мюллера. Так він сказав насправді. Я тобі розповідав, як я повернувся до Мартенсбурґа, коли банк продав з аукціону наш дім? Якраз перед тим, коли ми познайомилися?

— Ні, Скоте.

Він видається спантеличеним — і на мить якимсь жахливо неуважним.

— Справді ні?

— Ні.

Зараз не час нагадати йому, що він мені майже нічого не розповідав про своє дитинство…

Майже нічого. Взагалі нічого.