Читати книгу - "Історія Лізі"

До сьогоднішнього дня, коли вони влаштували собі привал під цим деревом ням-ням.

— Ну гаразд, — каже він (із легким сумнівом у голосі). — Я одержав листа від татового банку — Першого Сільського Банку Пенсільванії… схоже, десь існує і Другий Сільський Банк цього зразка… і в тому листі говорилося, що після стількох років суд ухвалив рішення, і мені належала частина виторгу. Тож я сказав: «Розтуди його так!» і поїхав туди. Уперше за сім років. Я закінчив середню школу в Мартенсбурзі, коли мені було шістнадцять. Відбув чимало тестів. Не може бути, щоб я тобі про це не розповідав.

— Ні, Скоте, не розповідав.

Він сміється невеселим сміхом.

— Розповідав, розповідав. Налітайте ви, круки, розтягуйте все і дзьобайте.

Він зображує каркання, сміється ще більш невесело, потім робить великий ковток вина. Воно майже закінчилося.

— Наш дім було продано за сімдесят тисяч чи десь приблизно таку суму, з якої мені дісталося три тисячі двісті, досить таки чимало, хіба ні? Хай там як, а я об’їхав наш квартал у Мартенсбурзі перед аукціоном, і крамниця була ще там, за милю по дорозі від нашого будинку, і якби ви сказали мені, коли я був малим, що вона від нас тільки за милю, я б сказав, що ви верзете нісенітницю. Крамниця була порожня, забита дошками, на ній висіла табличка ПРОДАЄТЬСЯ, але вона так зблякла, що літери майже не можна було прочитати. Вивіска на даху збереглася ліпше, і на ній було написано УНІВЕРСАЛЬНИЙ МАГАЗИН МЮЛЛЕРА. Але ми завжди називали цю крамницю Мюлі, бо так її називав наш тато. Він мав звичай багатьом речам давати свої назви: так, ЮС Стіл він назвав ЮС Жебростіл… а Пітсбурґ називав Лайнобурґом… і, о прокляття, Лізі, невже я плачу?

— Так, Скоте. — Її голос здається дуже далеким навіть для власних вух.

Він бере одну з паперових серветок, які увійшли до комплекту пікнікового ланчу, і втирає собі сльози. Коли він опускає серветку, він усміхається.

— Отож Пол сказав мені, щоб я поводився добре, поки він сходить до крамниці Мюлі, і я зробив так, як просив мене Пол. Я завжди його слухався. Ти це знаєш?

Вона киває головою. Ти завжди добре поводишся, коли тебе просять про це ті, кого ти любиш, бо знаєш, що час, проведений із ними, закінчиться дуже скоро, хай навіть він довго триватиме.

— Коли він повернувся додому, я побачив, що він приніс дві пляшки кока-коли, і зрозумів, що він збирається зробити добрий бул, тож почув себе дуже щасливим. Він сказав, щоб я пішов у свою спальню і поки що подивився там свої книжки, а він тим часом усе підготує. Йому знадобилося багато часу, і я зрозумів, що це має бути довгий і добрий бул, і це також наповнило мене відчуттям щастя. Зрештою він покликав мене на кухню і сказав, щоб я подивився на стіл.

— А він коли-небудь називав тебе Скутером? — запитує Лізі.

— Ніколи. Коли я прийшов на кухню, його вже там не було. Він заховався. Але я знав, що він спостерігає за мною. На столі лежав клаптик паперу з написом БУЛ! а далі там говорилося…

— Зачекай секунду, — каже Лізі.

Скот дивиться на неї, підвівши брови.

— Тобі було три роки… йому було шість… чи майже сім…

— Правильно…

— Але він уже вмів писати головоломки, а ти міг їх читати. І не тільки читати, а й відгадувати…

— Так? і Скот підвів брови, ніби не розуміючи, що її так дивує.

— Скоте, а чи розумів твій божевільний тато, що він знущається з двох довбаних малих вундеркіндів?

На її превеликий подив, Скот відкидає назад голову й регоче.

— Це його найменше обходило! — каже він. — Ти лишень послухай, Лізі. Бо то був найліпший день із тих, які запам’яталися мені в дитинстві, можливо, тому, що то був дуже довгий день. Мабуть, на заводі Ґіпсум сталася якась непередбачена подія, і старий мусив надовго там затриматися, я не знаю, що там було, але ми мали дім у своєму повному розпорядженні від восьмої ранку до заходу сонця…

— А у вас не було няньки?

Він не відповідає, лише дивиться на неї так, ніби в неї щось негаразд із головою.

— І жодна сусідська дама до вас не зазирнула?

— Наші найближчі сусіди були за чотири милі від нас. Крамниця Мюлі була набагато ближче. Тому тато так її любив, і, повір мені, багато людей у місті любили її не менше.

— Гаразд. Розказуй мені Частину Другу. «Скот і добрий бул».

— «Пол і добрий бул. Великий бул. Чудовий бул». — Його обличчя прояснюється на цей спогад. Спогад, який урівноважує жахливу згадку про стрибки з лави. — Пол мав зошит з аркушами в синю лінійку, зошит Денісона, і коли він налаштовував етапи була, він виривав сторінку із зошита, щоб її можна було згорнути, а потім порвати на кілька клаптиків.

У такий спосіб він заощаджував папір, щоб зошита вистачило надовше, ти розумієш?

— Атож.

— Але в той день йому довелося вирвати два чи навіть три аркуші, таким довгим був той бул! — Він із такою втіхою згадує про ту подію, що Лізі бачить, якою він був дитиною. — На клаптику, що лежав на столі, було написано БУЛ! — і не тільки на першому клаптику, а й на останньому було те саме — а під цим словом…

10

А під словом БУЛ! Пол написав великими і ретельно виведеними літерами:

1 ЗНАЙДИ МЕНЕ БЛИЗЬКО

В ЧОМУСЬ СОЛОДКОМУ! 16

Але перш ніж замислитися над загадкою, Скот із великою втіхою дивиться на число 16. Шістнадцять етапів була! Його переповнює почуття тремтячого, радісного збудження. Головна причина його радості в тому, що Пол ніколи не обманює. Якщо він обіцяє шістнадцять етапів, то буде п’ятнадцять загадок. І якщо Скот не зможе розгадати бодай одну з них, Пол йому допоможе. Пол озветься зі своєї схованки моторошним, зловісним голосом (це голос тата, хоча Скот зрозуміє це лише через багато років пізніше, коли писатиме моторошну, зловісну історію під назвою «Порожні демони»), натякаючи Скотові, де він є, поки Скот нарешті здогадається. Хоч набагато частіше Скот не потребує підказок. Він швидко вдосконалюється в мистецтві відгадування загадок, так само, як Пол швидко вдосконалюється в мистецтві ставити їх.

Знайди мене близько в чомусь солодкому.

Скот розглядається навколо й майже одразу зупиняє свою увагу на великій білій чаші, яка стоїть на столі в наповненій пилюкою смузі вранішнього сонця. Він мусить стати на стілець, щоб дотягтися до неї, і