Читати книгу - "Собор Паризької Богоматері"

й заплуталася в ній. Відчувши тремтіння павутини, величезний павук вихопився із своєї центральної комірки й одним стрибком кинувся на муху; він перегнув її навпіл, і водночас його огидний хоботок почав обмацувати її голівку.

— Бідна муха! — промовив королівський прокурор духовного суду і підніс був руку, щоб урятувати її. Архідиякон, немов раптово пробуджений, затримав його руку міцним, судорожним рухом.

— Метре Жак! — вигукнув архідиякон. — Не перечте долі!

Прокурор злякано оглянувся: йому здалося, що залізні кліщі обхопили його руку. Погляд священика, нерухомий, дикий, палаючий, був прикутий до жахливої маленької групи — мухи та павука.

— О, так, — вів далі священик голосом, який, здавалося, виходив із самої глибини його єства, — це символ усього. Вона літає, вона радісна, вона щойно народилася; вона шукає весни, свіжого повітря, волі; о так! Але нехай вона тільки наштовхнеться на фатальну розетку, як звідти вилізає павук, огидний павук. Бідна танцівниця! Бідна, приречена мушка!.. Метре Жак, облиште! Це фатум! О лихо! Клоде, ти павук. Але, Клоде, ти водночас і муха! Ти линув назустріч науці, світлу, сонцю, ти дбав лише про те, щоб вийти на простір, на ясне світло вічної істини; але, кинувшись до виблискуючого віконця, яке виходить в інший світ, у світ ясності, розуму, науки, ти — сліпа муха, нерозсудливий учений — не побачив цієї тонкої тканини павутиння, простягнутої долею між світлом і тобою, і кинувся туди прожогом, нещасний безумець, а тепер пручаєшся з розбитою головою й відірваними крильцями у залізних лабетах долі!.. Метре Жак! Метре Жак! Дайте волю павукові!

— Запевняю вас, — сказав Шармолю, який дивився на нього, нічого не розуміючи, — я не зачеплю його. Але, ради бога, відпустіть мою руку, метре! У вас руки, мов лещата.

Архідиякон не слухав його.

— О безумець! — не вгавав він, не зводячи очей із слухового віконця. — А коли б ти і прорвав її, цю небезпечну павутину, своїми мушиними крильцями, невже ти гадаєш, що ти досяг би світла! А ця шибка, там далі, ця прозора перепона, ця кришталева стіна, твердіша за бронзу, яка відділяє всіх філософів від істини, — чи ти подолав би її? О марнота науки! Скільки мудреців лине здалеку до неї, щоб розбити собі голову! Скільки різноманітних наукових систем дзижчить і б'ється об цю споконвічну шибку!

Він замовк. Ці останні думки, які непомітно привели його від самого себе до науки, здавалося, заспокоїли Клода. Жак Шармолю раптом примусив його знову повернутися до дійсності.

— Отже, мій метре, — спитав він, — коли ж ви прийдете допомогти мені виготовити золото? Мені вже терпцю не стає дочекатися наслідків.

Архідиякон похитав головою, гірко посміхнувшись.

— Метре Жак, читайте Мішеля Пселла «Dialogus de energia et operatione daemonum [218]. Те, чим ми займаємося, не зовсім безневинне.

— Тихше, метре! Я про це догадуюсь, — сказав Шармолю, — але доводиться потроху займатися герметикою, особливо коли ти лише королівський прокурор духовного суду й дістаєш платню тридцять турських екю на рік. Тільки давайте говорити тихіше.

У цю мить хрумкіт, який долинув з-під каміна, вразив насторожений, неспокійний слух Шармолю.

— Що це таке? — спитав він.

То був школяр, якому вкрай надокучило його тісне сховище; знайшовши там скоринку хліба і шматок цвілого сиру, він, за браком іншої розваги та кращого сніданку, узявся, не задумуючись, їсти їх. А що був надто голодний, то їв дуже голосно, старанно розжовуючи кожен шматок, що й викликало настороженість і тривогу прокурора.

— Це один з моїх котів ласує мишею, — жваво відповів архідиякон. Таке пояснення задовольнило Шармолю.

— Справді, метре, — відповів він, шанобливо усміхаючись, — у всіх великих філософів були свої хатні тварини. Ви ж бо знаєте, що казав Сервіус [219]: «Nullus enim locus sine genio est» [220].

Тим часом дом Клод, побоюючись якої-небудь нової витівки Жеана, нагадав своєму гідному учневі, що вони ще мають разом вивчити деякі фігури на порталі, і обидва вийшли з келії, на превелику полегкість школяра, який уже почав серйозно непокоїтися, щоб на його колінах не лишився назавжди відбиток його підборіддя.

VI. НАСЛІДКИ, ДО ЯКИХ МОЖУТЬ ПРИЗВЕСТИ СІМ ПРОКЛЬОНІВ, ВИГОЛОШЕНИХ НА ВІЛЬНОМУ ПОВІТРІ

— Tе deum laudamus! [221] — вигукнув Жеан, вилізаючи із своєї нори, — нарешті обидва пугачі пішли. — Ох! Ох! Гакс! Пакс! Макс! Блохи! Скажені собаки! Диявол! Досить з мене їхньої розмови! Голова гуде, немов дзвін. Та ще й цвілий сир на додаток! Ну ж бо, мерщій униз, скористаймося з гаманця старшого брата і перетворімо всі ці монети на пляшки!

Він кинув ніжний погляд у середину дорогоцінного гаманця, поправив на собі одяг, почистив черевики, обтрусив порох із своїх сірих від попелу рукавів, засвистав якусь пісеньку, крутнувшись на одній нозі, обстежив, чи не залишилося чогось у келії, що можна було б прихопити з собою, підібрав на вогнищі кілька скляних амулетів, придатних для того, щоб подарувати їх замість коштовностей Ізабо-ла-Тьєрі, нарешті відчинив двері, які його брат залишив незамкненими — як знак останньої поблажливості — і які Жеан у свою чергу теж лишив відчиненими — як знак останньої капості, — і спустився крученими сходами, підстрибуючи, мов пташка.

У сутінках кручених сходів він наштовхнувся на щось, те щось відступило з бурчанням, і школяр вирішив, що налетів на Квазімодо. Ця зустріч видалась йому такою смішною, що останні східці він пробіг, заходячись від сміху. Вискочивши на майдан, школяр усе ще реготав. Опинившись на бруківці, Жеан тупнув ногою:

— О! — вигукнув він. — Добрий і шановний паризький брук! Прокляті сходи! На них могли б засапатися й ангели, які сходили з драбини Якова. Де була моя голова, коли я поліз у це камінне свердло, що продірявлює небо; і все заради того, щоб попоїсти цвілого сиру та подивитися через слухове вікно на дзвіниці Парижа!

Жеан ступив кілька кроків і помітив обох пугачів, тобто дом Клода й метра Жака Шармолю, що поринули у споглядання якоїсь скульптури на порталі. Він наблизився до них навшпиньках і почув, що архідиякон тихенько сказав Жакові Шармолю:

— Це Гійом Паризький наказав вирізьбити Іова на цьому камені кольору ляпіс-лазурі з позолоченими краями. Іов знаменує собою філософський камінь, він теж має бути підданий випробуванням і мукам, щоб стати досконалим, як каже Раймон Люль: «Sub conservatione formae specificae salva anima» [222].

— Це мене зовсім не обходить, — пробурмотів Жеан, — адже гаманець у мене?

У цю хвилину він почув, як сильний гучний голос вимовив позад нього сім найжахливіших прокльонів:

— Чортове насіння! Чортячі тельбухи! Щоб тебе чорти вхопили! До чортів у