Читати книгу - "Євпраксія"

не вірити. Відмовившись від єдиного свого багатства — думки, отримуєш навзамін велич церкви, її авторитетів, настанови. Але де велич, хто авторитети і які настанови виконувати? Церква вже від перших своїх початків, окрім запеклої боротьби з єресями, розпочала боротьбу, сказати б, сама в собі, роздвоївшись на цареградську і римську. В кожній сидів свій первосвященик, і кожен намагався довести свою вищість. Так тривало кількасот років, аж поки за патріарха Керулларія і папи Лева церкви остаточно розокремились на східну й західну, або, як казано, — грецьку й латинську. Розкол стався сорок років тому, християнський світ досі не втішився в своїх змаганнях, отож папа Урбан ще мав сподівання прилучити до своєї церкви все те, що так чи інакше можна було б відірвати від греків. Русь була найласішим шматком, величезна ця держава, приєднавшись туди або туди, відразу вирішувала питання вищості тої чи іншої церкви, ось чому змагалися в своїх зазіханнях на Русь і Рим, і Царград. Ромейський імператор Олексій Комнін звільнив ув'язненого на острові Родос князя Олега Святославовича, невгамовного бунтаря і зухвальця, посадовив на корабель і відправив до Тмутороканя, давши воїнові і золота, щоб той знов збунтував Русь, пішов на Київ, захопив стіл, був відданий імператорові, не виявляючи такої стриманості й незалежності, як великий князь Всеволод. Та Олег умів лиш бунтувати, на більше не був здатний, з тої затії Комніна нічого не вийшло, Русь віддалилася від Царграда ще більше, і, мовби з почуття помсти за це, донька Олексієва Анна Комніна, пишучи згодом свою книгу «Алексіада», — здається, чи не найоб'ємнішу з усіх написаних в ті часи хронік, — жодним словом не згадала ні Києва, ні київського князя, ні народу руського, ні величезної і могутньої держави Русі. Шкода, коли ті, хто пише історію, керуються негідними й дрібними почуттями помсти й ворожнечі.

Можна б сказати, що християни у своїй взаємній ворожнечі перевищили всіх. Поки тривало змагання між східною і західною церквами, поки ромейські імператори намагалися запанувати в своїй частині світу, на заході запекло змагалися між собою папа й германський імператор, і кожен змагався за віру, за її утвердження й чистоту, кожен намагався відблиски божества потягнути на свої корогви й штандарти. Що то за віра, яка може щоразу хитатися й навіть змінюватися, залежно від примхливості пап, насильств імператорів і королів, несправедливості і чвар, між тими, хто проголошує себе носіями і захисниками її? Яка віра, який бог може існувати серед чвар, брудних пристрастей, брехливості, жорстокості? Невинні, чисті, прекрасні люди гинули на полях битв, а нікчеми процвітали тим часом тільки тому, що назвали себе служителями віри і були послідовно безжалісні до всіх і всього, окрім себе й свого бога.

Папа Урбан виявився хитрішим за грецького імператора Комніна. Він розумів, що близького ворога треба знищувати силою, супротивника ж далекого, недосяжного слід спробувати схилити на свій бік хитрощами, вмовляннями, ласкою. Тому з імператором Генріхом велася жорстока, нещадна війна, яка часом видавалася навіть безнадійною, але іншого виходу тут не було. Що ж до такого володаря як далекий руський князь, загадковий, могутній і бажаний всіляко, то тут застосовано спосіб, сказати б, лагідний, як свого часу вже було зроблено, даруючи королівську корону польському князеві, а тоді угорському, чим навіки було прилучено ці землі до римської церкви.

Однак корону дарують тоді, коли її просять. Руський князь не просив. До того ж, чутки були, ніби в руських володарів корона вже давно була — чи то якась своя, чи то дарована Константинополем. Хоч як там було, уже тривалий час, починаючи від Ярослава Мудрого, руських володарів звано в Європі царями. Іншого слова автори хронік не вживали. Тоді що ж? І ось папі Урбану трапилося відразу дві нагоди. 1087 року італійські купці з города Барі викрали в Мірах Лікійських мощі Миколи-чудотворця, святого, яким пишалася грецька церква і який чомусь користувався великою прихильністю Русі. Викрадено мощі й перевезено в Барі, мовляв, для захисту від сельджуків, насправді ж це був звичайнісінький грабунок, бо викрадали тоді й грабували не тільки багатства й городи, а й святі реліквії, гробниці, навіть святих; мовляв, у якої церкви більше святих і вони значиміші, та церква, виходить, теж могутніша. Відразу ж, крім свята зимнього Миколи, яке відзначалося 6 грудня, встановлено було свято Миколи весняного — 9 травня, день викрадення мощей. Грецька церква засудила цей грабунок і не захотіла прийняти весняного свята. А як руські? І ось тут папі Урбану помогло використати цю нагоду те, що донька руського царя, імператриця германська, була кинута Генріхом у вежу, потребувала захисту, співчуття, допомоги, про це мали довідатися у Києві, і негайно було споряджено туди пишне посольство на чолі з єпископом Федором, а що руського володаря ніякими дарами ніхто не міг здивувати, та ще ж треба було якось злагіднити сумну вість про неволю його доньки (окрім папських запевнень, що зусиллями апостольськими вона буде визволена), то й послано з Федором до Києва у золотому ковчежці, з прозорим скляним верхом, одну маленьку кісточку з мощей Миколи-чудотворця. Кісточка, слід зазначити, була така малюсінька, ніби й не від чоловіка, а заяча або пташина, та важила тут не величина дарунка, а його, сказати б, висока суть і свідчення щедрості римського первосвященика. Бо ж константинопольський патріарх, відаючи про особливу любов до Миколи на Русі, міг би, маючи цілі мощі чудотворця, давно вже послати до Києва такий дарунок, а бач — не послав. Рим, натомість, виказував щедрість. Рим далеко бачив, його знання розповсюджувалися безмежно, його впливи були нездоланні, — це мав би вичитати руський цар з непоказного, вдавалося б, але сповненого значимості дарунка.

Посольство їздило довго, бо далеко, бо русичі загадкові люди, бо справи віри не терплять поквапу. Євпраксія тим часом мала сидіти в своїй вежі, і то щастя, що Генріх просто тримав її там, не вдаючись ні до чого лихішого. А міг би через свою нестримність, жорстокість, надто ж, коли став терпіти поразки, був зіпхнутий на самий край Італії, втратив спільників, втратив надії, мав проти себе власного сина, а за себе — нічого. В хвилини розпуки, напившись до одуріння, хотів відібрати собі життя. Знову врятував його Заубуш, ранячи собі долоні, рискуючи одержати від імператора смертельний удар, видер у нього з рук оголений меч, яким той хотів пронизати собі груди, і ось тоді одноногий барон намірився не те що зрадити свого володаря, а просто втекти від нього, переметнутися до переможців, запропонувавши їм не