Читати книгу - "Грот афаліни"

Може, якийсь мотор працює або механізм? Тоді, на Біргусі, коли пірнали з Мансуром, під водою так гуркотіло, що аж вуха закладало. Потім гахнуло-бабахнуло, і бідолашного Мансура довелося нести на руках додому. Може, і тепер тут готується якийсь вибух?

Слизу й мулу на камінні майже не було. Дно все опускалося й опускалося, ревіння води ставало нестерпним. Янг уже хапався за каміння не для того, щоб підтягнутися вперед, а щоб затриматись. Якась нездоланна сила відривала його, розвертала і сюди й туди, навіть ногами вперед. І раптом руки зірвалися з каміння, Янга закрутило й понесло по кругу. Чинив опір безжальній дивовижній силі як тільки міг, гріб руками і ластами — щоб якнайдалі відплисти від цього ревіння, від цього дикого місця! Наверх! Туди, де сіріє вода, де повинні бути повітря й сонце! Гаряче, живе сонце.

Цього разу Янг гріб руками довше, над головою вже добре посвітлішало. Його носило кругами, а він усе гріб і гріб, відштовхувався ластами. Варто було трохи зупинитися, вирівняти тиск у вухах і дихання, як знову засмоктувало в глибину. Круги звужувалися, швидкість обертання зростала, дужчало ревіння. Янг уже здогадувався, що це реве вода, провалюючись під землю, зрозумів, що і його може туди засмоктати. На межі жаху й запаморочення зробив ще один відчайдушний ривок угору й відчув, як ліву литку полоснув дикий біль, ногу звела судорога… Порушилось і дихання, воно стало безладним. Янг уже задихався без повітря. Може, з основного балона все видихав? Кинув руку за шию, намацав вентиль резервного, крутнув з останніх сил.

«Лягти на дно, вирівняти дихання…» — крізь ревіння води почув Раджів наказ.

Безладне, некероване перевертання… Глухий дзвін балонів, Янга вдарило об скелі, притиснуло до щілини горілиць. Лежав упоперек щілини, а його трясла, душила, смоктала дика сила. Думав тільки про одне: «Не випустити загубника… Вдихати — протяжно, видихати — протяжно… Ра-а-аз — два-а-а-а… Ра-а-аз — два-а-а-а. Вдихати — довго, видихати — довго… А скільки там ще повітря, чи вистачить, щоб подолати цей вир? — Янг стогнав від болю і дихав, дихав. — Коли ж та судорога відпустить?»

І от відчув уже, що ядуха минає, повітря стало вистачати, дихання вирівнялося. От дотягнутись би тепер до литки, пощипати її задубілими від холоду пальцями… І якось дотягнувся, потер, пощипав, не відчуваючи цих щипків. Біль у литці став затихати, розтікатися, але нога не слухалась, шалений потік її тряс, бив, метляв, мняв, шпурляв, і були такі хвилини, коли здавалося: от-от вона відірветься і зникне в прірві. І все-таки в якусь мить Янгові пощастило її підігнути, а за нею і праву, впертися п'ятками ластів у край глибокої щілини, відштовхнути тіло трохи вбік від основного потоку. Буйство води, нестерпний масаж відчували тепер тільки ноги, ласти тряслися й смикалися, їх клало водою то сюди, то туди… Зробив зусилля, перевернувся на живіт… Упиратися ногами стало гірше, зате можна було хапатися руками. Тільки самими руками й підтягувався, відсовувався від ненаситного жерла — здавалось, повз дуже довго, дуже далеко. Потім відштовхнувся з усіх сил від дна, запрацював ногами, але зразу відчув, що відповз мало. Його знову понесло по кругу, потягло вниз, хоча й опирався, махав руками й ногами. А потім перестав чинити опір, стало приємно від того, що дав рукам і ногам спокій, що пливе по кругу. В якомусь маренні уявилося, що це буря або смерч, який десь ще зовсім близько реве і виє, підняв його над землею, і він ширяє в густому повітрі, а руки, звичайні людські руки служать за крила.

І знову протяжний удар об дно над розколиною, його трохи поперевертало туди й сюди, ніби потік сам розмірковував, як краще умостити його, розпорядитися Янговим тілом. Здавалось, що Янга грубо роздягають, здираючи живцем не тільки одяг, але й шкіру, смикають за ласти. Навіть стало смішно від цих марних намагань водяного вихору. «Почекай, не рви… Розстебну зараз…» — дотягнувся до правої, здоровшої ноги, відстебнув ремінчика. Дика сила миттю зірвала ласт, а прірва із задоволеним ревінням проковтнула його. Другий ласт не відстібав, Янг просто забув, що в нього дві ноги… Йому привиділися якісь зблиски-спалахи, ніби відблиски далекої грози. Здалося, що його кличуть — звідти, з розколини-жерла, з віковічної темряви. Писклявий голосок пронизував усі звуки: «Ну йди ж за мною… Іди-и-и!» Янгові стало смішно: це ж голос того, відстебнутого ласта! А раніше ж він ніколи не подавав звуку, чи, може, соромився? «Я зараз… Почекай, тільки зніму акваланг — заважає… До біса його!» Намацав поясний ремінь, відстебнув… Востаннє вдихнув на всі легені й вирвав загубник з рота. Водяний вихор допоміг зірвати акваланг з плечей, і Янг наостанку навіть з огидою відштовхнув його від себе. Не чинив опору вже, коли його почало розвертати, усмоктувати в щілину, стежив тільки, щоб менше чіплятися одягом, а коли це траплялося, то відривав себе, проштовхувався з п'яною одержимістю. «Іду-у! Я вже іду-у-у!» — кричала вся його істота. І коли застряв у вузькому місці, затулив собою жерло, засмикався, ніби в передсмертній агонії, разом з видихом крикнув просто у воду. Крик був сповнений дикого жаху, бо свідомість на мить прояснилась, збагнула — «У пастці!». Судорожно засмикався і вниз і вгору, проти потоку, а легені вже кричать-благають — «Повітря-я!»

Потопаючи, непритомніючи, відчув іще, що чиїсь зубасті, як у крокодила, щелепи обхопили хвору ногу вище кісточки, безжально смикнули, ніби вправляли вивих…

4

Натача й Абдула, прив'язавши Тота до деревця, шукали золото. Не на березі озера, а в струмку, високо, ще перед водоспадом. І треба ж було такому трапитись! Крутили сьомий тазик — камінчики, галька, гравій, пісок. Збирали, розглядаючи, зверху велике каміння, відкидали, зсипали, греблися. Зачерпували воду і знову крутили, перемацували осадок. Знайшли сочевичку-горошину, трішки сплюснуту, ніздрювату, з ямкою при боці. За звичкою поклали на камінь і вдарили іншим зверху. І просто диво, вона не розсипалася, а сплющилась. Свіжі подряпини від каменю» яскраво-вогненно засяяли. Ще не вірячи сам собі, Абдула по інерції гахнув удруге, з усієї сили, а третього удару не зробив: рука зависла з каменем біля вуха.

— А де… те? — ледь промовив, бо в роті раптом стало сухо. — Золото де?!

На камені-ковадлі нічого не було.

— А от! Прилипло… — Натача взяла з його руки камінь, відколупнула жовто-оранжевий струпок. — Золото! Слово честі — золото!

Покрутила в пальцях, оглянула з усіх боків, придавила навіть зубами: піддається на зуб, м'яке! Отже, метал.

— Дай сюди! — ледь не вирвав