Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Звично побравшись за руки, вони знов заспішили на вишгород, туди, де чорніли руїни домініканського монастиря, де мрів на башті видний здалека сокіл, який останніми днями ніби й не злітав звідти ні на часину.
Мати вже не потурала парубкові й ніде йому, босоногому, спинятись більш не дозволяла.
Була ж бо клечальна субота, і ковалик-москалик, той не відомий їм Іванище, міг от-от з родиною піти до церкви.
22
Хоч до церкви ще й не дзвонилося, хоч і було задосить часу до початку вечірньої відправи, єпископ, готуючись до служби Божої, як те в нього водилося, мав би вже й зосередитись, одрішаючись од справ земних і душею воспаряючи до Бога, але зараз, звичний порядок порушуючи, він був не на самоті з Богом…
Архієреєві потрібно було б поміркувати й про завтрашнє празникове казання, але й цього він зробити зараз не міг.
Його преосвященство сидів біля столу — під старезною високою вишнею, в саду, поза будинком, скинувши клобук і рясу, в самих лише полотняних, по-козацькому рясних шароварах та в сорочці, вишиваній руками молоденької племінниці, Ярини Подолянки, що з недавньої пори хазяйнувала в архієрейській господі.
Сидів старий Мелхиседек мовчки та непорушно, бо журився: гордощі й краса Мирослава-города, Омелько Глек, завтра на світанку мусив рушати в далеку путь — до Москви — з листом до царя, а сьогодні востаннє мав співати на криласі в час вечірньої служби.
Старий єпископ сидів мовчки, хоч він там був і не один, а з гостем, давно не баченим, давно сподіваним, з давнім запорозьким побратимом, з Козаком Мамаєм, що про його прихід до Мирослава вже гомоніли по всіх хатах і майданах.
Друзі один на одного поглядали допитливо, шукаючи слідів часу: в очах, у голосі, в рухах.
Мовчали, зітхали, аж вітер ходив по вишневому саду, — то зітхне один, то другий, то знов той самий, — але з уст ні пари не пускали.
Мелхиседек за кілька років подався й змарнів, хоч у його білявому волоссі не так уже й видніла сивина.
А наш Козак Мамай… ні, ні, час його не займав!
Як було йому сорок, так і жив, не старіючи: протягом десятків літ лишався таким же, як тепер, — наче завше було йому сорок та й сорок.
Ген-то коли й бачились вони, давнезні побратими, але зараз, як буває тільки між друзями щирими, між товаришами ратними (в час війни і в час миру), їм оце зараз, видно, хотілось лише, удвох отак сидячи, просто хорошенько помовчати.
Помовчати…
Побазікати ж можна і з приятелем, а помовчати лише з вірним другом і товаришем.
…Чарки та келехи стояли на садовому столі.
Карафи й куманці.
Барильця й чари.
Але ж Козак Мамай і єпископ, вони, — смішно сказати! — прикладались коли-не-коли тільки до глечика з холоднющим молоком.
Єпископ, правду мовити, хильнути чарочку любив ще з давніх козацьких літ на Запорожжі, але в день служби Божої ніколи й не нюхав, як того не роблять і в наші часи перед виставою всі щирі артисти (коли вони таки артисти!), що в рот ні ріски не беруть, — їй-богу ж, правда!
Козак Мамай також умів, нівроку йому, добре-таки вмів клюкати й вихиляти (будь здоров, пивши!).
Умів він дудлити й жлоктати.
Кубрячити, смикати й лигати.
Кружати, смалити, смоктати, цмулити, цюкати, хлебестати.
З кухлів, з кварт, з чарок, з покришок, з мисок і макітер, з коновок і відер, умів пити ручкової, пити нахильці, черкати і чаркати, — все він умів, анахтемський Козак Мамай.
Але завжди, коли знов та й знов заходила на Вкраїні сутужна пора війни, він, оцей трудний Козак (задля інших трудний, а ще трудніший задля себе), що в нього година гультяйства аж надто часто чергувалася з порою обмежень та невигод воєнного часу, коли самохіть не брав ані ріски хмільного, коли спав просто неба при всякій погоді, коли сам себе судив за будь-яку дрібну провинність, бо вважав своє служіння простому народові незрівнянно вищим від служіння, скажімо, пана Купи якому-небудь начальству, а чи й від служіння самому Господу Богові, що про нього мусив дбати Мелхиседек.
Отак вони й сиділи, старі товариші, п’яні-п’янісінькі від самої лише радості нового побачення, мовчали, зітхали й знов мовчали, і тільки Песик Ложка, що був, як і завше, біля свого Мамая, тихо скавулів од нетерплячки й від голоду, бо сьогодні Козак іще й сам нічого не їв та й Песика нагодувати забув.
Ярина Подолянка, молодесенька господиня, мала бажання добре почастувати гостя, що про нього вона ще змалечку, а потім уже й по монастирях Європи, де нею опікувались вихователі-українці, чула багато кумедних, а то й страшних переказів, але ж ні Мамай, ні її дядечко не пили й не їли та й на неї уваги не звертали, хоч і поглянув Мамай, сюди прийшовши, так поглянув на панну Ярину, наче мав їй щось вельми важливе сказати, а тепер забув, бо вони зараз, поряд під вишнею сидячи, наче й один про одного забували, поринувши в якісь прикрі думи.
Ярина поверталася в дім, але й звідти на Козака поглядала, немов чекаючи від нього якогось важливого слова.
Не облишав їх своєю увагою й куценький ченчик, тихоплав і маруда, отець Зосима, який, службу свою виконуючи, завше мусив стовбичити десь поблизу від єпископа, чекаючи, поки його покличуть.
Той загайко ближче до них, звісна річ, не підходив, але бачив, що обидва мовчать, і серце длявому ченчикові мліло від радості, бо вони аж начебто понадувались один проти одного; від злагоди чи незлагоди поміж ними значною мірою залежала й доля цілого Мирослава: химерний Козак з’являвся в лиху годину то там, то там, як рятівник, порадник, вірний друг сіроми, тож і чекали в городі добра від його появи, від його помочі єпископові, що знову став тепер воєначальником.
Чи поладнають, чи зрозуміють же один одного ці двоє старих товаришів?
Куценький ченчик придивлявся віддалік.
Бачив, що розмова не в’яжеться, що обидва мовчать і мовчать, а тільки чув, як стиха скавулить голодний Песик Ложка.
І куценький ченчик радів.
23
— Саме впору завітали, Мамаю, — відповідаючи якимось мислям своїм, нарешті сказав Мелхиседек.
— Якщо це назвати можна завітанням. Обов’язок війни, владико!
— «Владико! Владико!» — передражнив єпископ. — Я, друже мій, зараз, як бачиш, без ряси. А ти…
— Обов’язок, Миколо, — поправився Козак Мамай, назвавши давнє козацьке ім’я Мелхиседека. — А рясу лишив би ти на час війни в ризниці свого собору. Га? Миколо?
— Обов’язок! — сумно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.