Читати книгу - "Франкенштайн. Ґотичні повісті"

себе. Я дивлюсь на руки, що скоїли цей злочин, думаю про серце, де виник такий задум, і прагну хвилини, коли я більше не бачитиму цих рук і не мучитимуся спогадами та докорами сумління.

Не бійся, що я ще кому-небудь заподію зло. Моя справа майже завершена. Для закінчення всього, що судилося мені на землі, не потрібна ні твоя, ні ще чия-небудь смерть, лише моя власна. Я залишу твій корабель на тому ж крижаному плоту, який доправив мене сюди, і попрямую далі на північ, де складу собі погребове багаття й перетворю власне злощасне тіло на попіл, щоб мої рештки не виявилися для кого-небудь такого ж допитливого, як мій творець, ключем до забороненої таємниці й щоб він не надумав створити істоту, схожу на мене. Я помру. Я більше не відчуватиму суму, який зараз спопеляє мене, більше не мучитимуся бажаннями, яких не здатен ні задовольнити, ні притлумити. Той, хто оживив мене, вже мертвий, а коли і мене не стане, скоро щезне й сама пам’ять про нас обох. Я вже не побачу сонця та зірок, не відчую на своїх щоках подиху вітру.

Світло, чуття та здатність мислити — все зникне; в забутті я повинен знайти своє щастя. Декілька років тому, коли переді мною вперше постали образи цього світу, коли я відчув лагідне тепло літа, почув шум листя та спів пташок, думки про смерть викликали б у мене сльози; а зараз це — мій єдиний вихід. Поганьблений злочинами, розтерзаний докорами сумління, де знайду я спокій, якщо не в смерті?

Прощавай! Я полишаю тебе, в твоїй особі прощаючись з останньою людиною, яку побачать мої очі. Прощавай, Франкенштайне! Якби ти ще був живий і досі волів помститися мені, тобі ліпше було б приректи мене на життя, аніж на смерть. Але все було по-іншому; ти прагнув знищити мене, щоб я не чинив іще більшого зла; і якби з яких-небудь не відомих мені причин думки та почуття в тобі не згасли, ти не міг би побажати мені гірших страждань, ніж ті, що я відчуваю зараз. Хай яким нещасним був ти, а мої муки були ще страшнішими, оскільки жало каяття не припиняє ятрити мої рани, поки їх навік не загоїть смерть…

Але скоро, — промовив він із сумом та легким зворушенням, — я помру і вже нічого не відчуватиму. Скоро пекельні муки згаснуть. Я тріумфально зійду на своє погребове багаття й віддамся на тортури вогню. Згодом світло полум’я згасне; вітер розвіє мій попіл понад океаном. Мій дух спочиватиме з миром; а якщо й далі мислитиме, то це будуть зовсім інші думки. Прощавай!..

Промовивши ці слова, він вистрибнув із вікна каюти на уламок криги, що плавав неподалік нашого корабля. Зовсім скоро хвилі забрали його, і він загубився у темряві й далечині.

Джон Вільям Полідорі. Вурдалак

Сталося так, що у розпал сезону розваг, який починався в Лондоні з приходом зими, на прийоми законодавців світської моди почав учащати аристократ на ім’я лорд Рутвен, котрий вирізнявся не стільки високим соціальним статусом, скільки своїми дивацтвами. Він споглядав забави довкола так, наче не міг сам брати в них участі. Очевидячки, легковажні смішки представниць прекрасної статі приваблювали його лишень тим, що він самим поглядом своїм міг оселити пострах у нерозважливих серцях. Ті, кому випало на собі відчути цей трепет, не могли пояснити, звідки він береться; дехто винуватив мертве сіре око, яке, витріщившись на обличчя людини, здавалося, начебто й не здатне було пронизати його наскрізь і з одного погляду прочитати потаємні порухи серця, проте падало на щоку свинцевим променем, який припечатував шкіру.

Завдяки своїм дивацтвам аристократ користувався гостинністю кожного дому, всі хотіли бачити його, а ті, що колись уже скуштували виру нетямних пристрастей і тепер почували напади нудоти, раділи об’єкту, який умів привернути їхню увагу. Попри неживу барву обличчя, яке ніколи не наливалося теплим кольором — ні від сором’язливого рум’янцю, ні від спалаху пристрасті, — проте мало приємні обриси, чимало мисливиць за аристократами намагалися принадити його і зрештою домагалися натяку на почуття з його боку. Леді Мерсер, яку від першого ж дня її заміжжя постійно виставляли на посміховисько світські зухвальці, спробувала справити враження на нього й для цього не вигадала нічого ліпшого, як перебратися на блазня, та марно: хоча його очі втуплювалися в неї, коли вона ставала перед ним, зіниці залишалися непроникними, — навіть її безстрашне нахабство зазнало поразки, і вона змушена була відступити.

Проте хоча звичайні звабниці не вдостоювалися навіть його погляду, не можна було сказати, що він байдужий до жіночої статі; він із такою явною осторогою розмовляв із порядними дружинами та їхніми цнотливими дочками, що мало хто міг угадати, чи він коли-небудь залицявся до жінок. Хай там як, а він мав репутацію людини красномовної; і чи то ця красномовність переважувала пострах, що викликали його дивацтва, чи то жінкам лестила його відверта зненависть до пороку, але він так само часто опинявся в компанії жінок, чеснотами яких могла пишатися вся їхня стать, як і серед тих, котрі заплямували свою стать пороками.

Приблизно в той-таки час у Лондоні з’явився молодий джентльмен на прізвище Обрі — сирота, чиї батьки померли, коли він іще був дитиною, і який мав єдину сестру і величезний спадок. Він міг розраховувати тільки на себе, бо опікуни вважали за потрібне піклуватися лишень про його багатство, а значно важливіший обов’язок щодо його освіти полишили найманим вихователям, тож ріс він мрійливим, а не розсудливим. І тому він сповідував романтичні ідеї честі й порядності, які щодня покутують так багато підмайстринь капелюшниць. Він вірив, що всі люди віддають перевагу чеснотам, а пороки Провидіння наслало лишень для того, щоб надати життю виразності, як у лицарських романах; він вважав, що злиденний одяг мешканців халуп насправді — просто інший, такий самий теплий, як і його, але більш приємний оку митця завдяки нестандартним заломам і різнобарвним латкам. Словом, він гадав, що поетові мрії — це реалії життя.

Обрі був гарний з лиця, відвертий і багатий; саме з цієї причини, коли він потрапив на світські забави, матері оточили його піклуванням, змагаючись між собою, хто з найменшою дещицею правди оповість юнакові про їхніх улюблениць — смутних чи грайливих, тоді як дочки спалахували при його наближенні, їхні очі засвічувалися, коли він розтуляв вуста, і легко вводили його в оману, змушуючи думати, що він має видатні таланти й чесноти. Він