Читати книгу - "Першому гравцеві приготуватися"

почав мигати яскраво-червоним. Три хвилини Ультрамена підходили до кінця, а його сила майже вичерпалася. Це обмеження в часі було основною слабкістю Ультрамена. Якщо Дайто не відключить Бета-капсулу і не повернеться до людської форми, перш ніж спливуть три хвилини, його аватар помре. Але було очевидно, що якщо він повернеться до людської форми прямо зараз, під час нападу «шісток», його теж миттєво вб’ють. І Шото не зможе дістатися до корабля.

Я бачив, як війська «шісток» навколо Дайто просили через комлінки підкріплення, а додаткові штурмовики продовжували прибувати зграями. Дайто по черзі підбивав їх ідеально спрямованими сплесками свого спеціумного променя. І з кожним вистрілом, сигнал на його грудях пульсував все частіше.

Потім з білого дому вийшов Шото і через комлінк повідомив братові, що здобув Нефритовий ключ. У той самий момент його помітили піхотинці «шісток» і вирішили, що він доступніша мішень для нападу.

Шото кинувся до «Куросави». Він активував Чоботи швидкості і його аватар перетворився в ледь помітний розмитий силует, який мчав через поле. Поки Шото біг, Дайто прикривав його своїми гігантськими формами. Продовжуючи стріляти енергетичними променями, йому вдавалося втримати «шісток» на відстані.

Раптом по колінку донісся голос Дайто.

— Шото!— закричав він. — Я думаю, що тут хтось є! Хтось всередині…

Його голос обірвався. У ту ж мить його аватар завмер наче кам’яний, а над головою з’явився значок виходу з ОАЗи.

Вихід з профілю в момент бою був рівнозначний самогубству. Процедура передбачала, що аватар застигав на місці на шістдесят секунд. У той час він був абсолютно беззахисним та вразливим для атак. Таку процедуру створили, щоб не дозволити аватару просто уникнути бою. Потрібно було або стояти до кінця, або відступити перед виходом у безпечне місце.

Процес виходу аватара Дайто розпочався у найбільш непідходящий момент. Як тільки його аватар завмер, з усіх боків почались обстріли та лазерні атаки. Червоний попереджувальний сигнал на його грудях почав миготіти все швидше й швидше, поки не загорівся безперервним червоним. Коли це сталося, гігантська фігура Дайто похитнулася і завалилася, ледь не роздавивши Шото і «Куросаву». Впавши на землю, тіло аватара трансформувалося і зменшилось до свого нормального розміру та вигляду. Тоді він почав зникати взагалі, повільно розчиняючись у повітрі. Коли аватар Дайто повністю зник, на землі залишилося декілька предметів — все, що на той час зберігалось в інвентарі, включаючи Бета-капсулу. Дайто помер.

На екрані знов з’явився розмитий силует — Шото кинувся забрати речі Дайто. Тоді він розвернувся і побіг назад на борт «Куросави». Корабель злетів і рванув на орбіту, по дорозі відстрілюючись.

Це нагадало мені власну відчайдушну втечу з Фробозза. На щастя для Шото, його брат знищив більшість бойових кораблів «шісток», а підкріплення ще не прибуло.

Шото зміг вийти на орбіту і на світловій швидкості втекти. Ледве-ледве.

* * *

Відео закінчилося і Шото закрив вікно.

— Як, на твою думку, «шістки» дізналися, де він жив? — запитав я.

— Не знаю, — відповів Шото. — Дайто був обережним. Він замітав усі сліди.

— Якщо вони знайшли його, то можуть знайти і тебе теж, — сказав я.

— Знаю. Я вжив заходів.

— Гаразд.

Шото взяв Бета-капсулу зі свого інвентаря і простягнув мені.

— Дайто хотів би, щоб вона була в тебе.

— Ні, — заперечив я. — Думаю, тобі варто залишити її в себе. Може знадобитися.

Шото похитав головою.

— У мене є всі інші його предмети. Цей мені не потрібен. І я його не хочу.

Він простягнув Капсулу мені, наполягаючи.

Я взяв артефакт і оглянув його. Це був невеликий металевий циліндр, срібного та чорного кольору, з червоною кнопкою активації збоку. Його розмір і форма нагадували мені світловий меч, який колись у мене був. Але мечі нічого не вартували. Я мав близько п’ятдесяти у колекції. А Бета-капсула була лише одна, і вона була набагато потужнішою зброєю.

Я підняв капсулу обома руками і вклонився.

— Спасибі, Шото-сан.

— Дякую, Парзівалю, — сказав він, також вклонившись. — Дякую, що вислухав.

Він повільно підвівся. Мова його тіла сигналізувала про поразку.

— Ти ж іще не здався? — запитав я.

— Звичайно, що ні, — він випрямився і подарував мені моторошну посмішку. — Але пошук «яйця» більше не є моєю метою. Тепер у мене новий квест. Набагато важливіший.

— Який це?

— Помста.

Я кивнув. Тоді підійшов до стіни, зняв один із самурайських мечів і простягнув Шото.

— Прошу тебе, — сказав я. — Прийми цей дар. Нехай допоможе в новому квесті.

Шото взяв меч і на декілька дюймів витяг з піхов орнаментоване лезо.

— Масамуне? — запитав він здивовано.

— Так. Гостромеч плюс п’ять.

Шото знову вклонився, щоб висловити вдячність.

— Аріґато.

Ми їхали у ліфті назад до ангару в тиші. Перш, ніж Шото сів в корабель, він повернувся до мене.

— Як думаєш, за скільки часу «шістки» пройдуть Треті ворота?

— Не знаю, — відказав я. — Будемо сподіватися, що ми наздоженемо їх швидше.

— Ще не час для них радіти, правда ж?

Я кивнув.

— Це ще не кінець гри.

0026

Я зрозумів підказку пізно вночі, через кілька годин після того, як Шото покинув фортецю.

Я сидів у командному центрі, тримав Нефритовий ключ і безперервно повторював підказку на його поверхні: «Продовжи квест, пройшовши тест».

В іншій руці тримав срібну обгортку фольги. Очі металися від ключа