Читати книгу - "Віннету ІІ"

одне одного брехунами і стверджують, що без них ми не зможемо потрапити до Країни вічного полювання. А коли ми втомлюємося від їхніх чвар і відвертаємося від них, вони кричать на нас, а потім кличуть інших блідолицих, вдираються до нас силою і забирають наші землі і коней. А коли ми кажемо, що вони не мають на це права, то відразу ж отримуємо наказ знову відсунутися далі зі своїх земель. Це моя відповідь. Вона не сподобається тобі, але на моєму місці ти би ще й не таке говорив. Хуґ! Я все сказав.

Віннету замовк, відійшов від нас убік і втупився в далечінь. Він був схвильований і хотів упоратися зі своїми почуттями, а потім повернувся до нас і звернувся до Вірної Смерті:

— Я довго говорив, але мій брат — людина справедлива і вúзнає, що я кажу правду. Проте серце моє не прагне крові, а душа моя милосердніша за мої слова. Я сподівався, що команчі почнуть переговори про мир, але вони не зробили цього, і я не маю вибору. Але я таки відправлю до них людину, щоб схилити їх здатися.

— Я дуже радий! — вигукнув Вірна Смерть. — Я був би дуже засмучений, якби всі ці люди загинули навіть без спроби порятунку. Адже я теж частково винен у тому, що вони потрапили в пастку.

— Ти не повинен докоряти собі, я перебив би їх і без твоєї допомоги.

— Чи знаєш ти, що ще один загін команчів прямує сюди?

— Віннету довелося пробиратися між їхніми загонами, і він перелічив команчів. Я знищу їх так само, як і воїнів Білого Бобра, якщо вони не здадуться.

— Тоді тобі слід поспішати, поки до команчів не підійшла підмога.

— Віннету нічого не боїться, але він не буде зволікати. Він просто зараз пошле людину до команчів. Чи не погодиться мій брат піти до них і схилити їх до миру?

— Я згоден. Я піду навпростець і покличу їхнього вождя на перемовини. Скажи свої умови.

— За кожного вбитого апача вони дадуть п’ять коней, за кожного померлого біля стовпа тортур — десять.

— Це небагато, але відтоді, як у прерії з’явилися білі, табуни мустангів зустрічаються все рідше й рідше.

— Ми вимагаємо повернути нам усю нашу власність і віддати нам стільки юних дівчат, скільки вони вкрали жінок і доньок у наших вігвамах. Жінок команчів ми не хочемо. Ми вимагаємо також повернути викрадених дітей. Ти вважаєш, що це багато?

— Ні.

— Нехай команчі також призначать місце, де зустрінуться вожді апачів і команчів, щоб домовитися про мир, який повинен триматися не менше ніж три літа і три зими. Поки не будуть виконані всі умови, команчі, які мали сьогодні загинути, залишаться нашими полоненими. Вони перебуватимуть тут, у цій долині. Сюди ж нехай принесуть і все награбоване.

— Мій брат добрий і великодушний. Я згоден негайно йти до команчів і передати умови.

Вірна Смерть узяв на плече рушницю, зрізав із куща зелену гілку — знак парламентера[60] в індіанців — і зник у вузькому проході разом із Віннету. Місія його була небезпечною, але старий вестмен не почував страху.

Через десять хвилин вождь апачів повернувся: переговори почалися, і йому зоставалося хіба чекати, чим вони закінчаться. Він тим часом повів нас до табуна, де обрав для нас коней у подарунок.

— Я пообіцяв своїм братам дати їм найкращих коней, — сказав він. — Тепер я виберу їх сам. Мій білий брат отримає одного з моїх власних скакунів.

Зізнаюся, доти я не бачив таких скакунів. Ковалі довго ходили навколо своїх нових коней, поплескували їх, розглядали й не могли намилуватися. Негр радів як дитина, що побачила різдвяний подарунок, і примовляв:

— Ох! Який кінь отримати Сем! Він чорний, як Сем! Ми дуже підходити один одному! Ох!

Нарешті через хвилин сорок повернувся Вірна Смерть, похмурий і стурбований. Здається, всупереч сподіванням, команчі не погодилися прийняти умови Віннету.

— Мій брат хоче мені розповісти те, що я й так передбачав, — вимовив Віннету, побачивши його. — Команчі воліють померти, але не просять про мир.

— На жаль, так і є, — скрушно похитав головою вестмен.

— Великий Дух не хоче порятунку для команчів і позбавив їх розуму за те, що вони напали на наші стійбища. То чого ж вони відмовилися?

— Команчі сподіваються перемогти вас у ранковій сутичці.

— Ти сказав їм, що сюди прибули ще п’ятсот воїнів апачів? Чи знають вони, що ми оточили всю долину?

— Вони не повірили і сміялися мені в очі.

— Вони приречені. Ніхто не зуміє їм допомогти.

— У мене волосся стає дибки, коли думаю про те, що через кілька секунд загинуть так багато молодих червоношкірих воїнів!

— Мій брат мудрий і справедливий. Віннету не знає ні страху, ні тривоги, але коли він думає, що варто йому подати рукою знак, і пролунає постріл з усіх рушниць, рука його починає тремтіти і наливається оливом. Я ще раз спробую умовити їх. Нехай Великий Маніту допоможе мені зняти їм полуду з очей! Я сам вийду до них і поговорю з ними. Мої білі друзі можуть відпровадити мене до загати з каменів. Навіть якщо вони не почують моїх слів, Великий Дух не зможе дорікнути мені ні в чому, бо зараз я виголошу його волю.

Ми пішли вслід за ним до місця, де вождь видерся по ласо на стежку й рушив по ній випроставшись, не ховаючись, щоб команчі могли бачити його. Не встиг він зробити і двох кроків, як зусібіч почали свистіти стріли, з яких, на щастя, жодна не зачепила вождя