Читати книгу - "Сюрпризи долі"

вони вкупі шаленіли в біснуватому танку, підкоряючи мене їхньому несамовитому виру і перетворюючи на смиренного слугу, що лише виконує їхню волю. Хоча, зізнаюся, — це були найщасливіші хвилини життя.

Так от, коли в мене виникло доволі часу, і я запросив натхнення у гості, то воно мене проігнорувало. Я благав, а воно, паскудне, і слухати не хотіло. Падав на коліна, а воно безжалісно відверталося в інший бік. Жодними вмовляннями, навіюваннями, проханнями, заклинаннями не можна було повернути йому погляд до моєї душі. І чого варте було в такому випадку моє життя?

Не відаєш, як мені стало лячно: Пегас покинув мене назавжди.

— Воно тобі не потрібне, в житті є стільки задоволень, яким можна заповнити час, — знову ожило шипіння.

І я ображено вирішив: обійдуся і без натхнення, у мене вже є досить здобутків, то й заповню порожнечу чимось іншим. Є такий давній і дивний вислів — «убивати час». От я його і почав убивати. Відвідинами різних презентацій, виставок, конференцій і клубів. Чи стало від того легше, веселіше? Тільки в хвилини того так званого убивства. Але як тільки вмовкав відволікаючий шум публічності, як я знову впадав у ще більший сум і щем душі. Адже душу не обдуриш. Вона може мовчати, не дорікаючи, але — нехай я правду можу сховати від себе і прикинутися, що все добре, — та душа ж її знає завжди, тільки спитай, починає боліти.

Зараз я знаю, чому натхнення не приходило, воно не мало куди завітати. Моє нутро вщент заповнили паразити, що плодилися з космічною швидкістю. Одні гади породжували інших, відкладаючи міріади яєць. А я, наївний дурень, про них і не здогадувався, сприймав їхні підказки за власний розум. Якби ти знала, як вони фахово підкидають фальшиві принади для власного самозбереження. Наприклад, колекціонування — одна з їхніх витівок. Це така тонка гра, що відразу її і не розгадати. Під їхнє нашіптування я вирішив збирати марки і монети.

Відвідини клубів колекціонерів успішно з’їдали час. Що ми там робили? Нічого мудрого — час від часу хизувалися якимсь раритетом. На щастя, це заняття мене так і не поглинуло цілком, хоча ця патологія досить швидко поширюється в душах людей. На перший погляд — цілком невинна розвага, та з часом розростається раковою пухлиною, пожираючу душу. Я особисто бачив людей — цілковитих рабів своєї пристрасті.

Понад два роки пролетіли, як один день, і не принесли нічого цінного. На моєму шляху зустрічалися різні жінки, та жодна не принесла втіхи. Мені страшенно бракувало визнання, а музи порозліталися врізнобіч. Вже почав охоплювати відчай, і раптом доля знову підсунула сюрприз.

Якось на черговій вечірці мене представили одній вельми шановній гранд-дамі. То була не проста особа — мала неабиякий вплив у найвищих колах. Цікава жінка, нічого не скажу, одразу зауважив її непересічність.

— Давно мріяла з вами познайомитися, — радісно подала руку, — багато чула про ваш талант, ви справжній геній.

— Ви перебільшуєте, — поцілував їй руку.

— Навіщо мені казати неправду? Я завжди щира. Деякі ваші вірші я вважаю шедеврами. Вони бездоганні.

— Для поета чути такі слова — найкраща винагорода, — схилив голову.

І далі вона безперестанку наговорювала мені самі компліменти. «Нарешті, — думав, — з’явилася та, хто зрозуміє мою втомлену душу. Є ж у світі однодумці! Це так гарно — думати і мріяти в унісон…»

Я був щиро вдячний долі за такий нежданий дарунок. Втомленому подорожньому в пустелі ласкаві руки запропонували напитися з долонь джерельної води… Ми домовилися про наступну зустріч, і від того часу вже не розлучалися.

Спочатку між нами і гадки не було про якісь інтимні стосунки. Гранд-дама стала для мене уособленням турботливої матері.

— Моє покликання — допомагати мистецтву пробитися через завали безнадії, — любила не раз повторювати.

Мені подобалося проводити з нею вечори у нескінченних бесідах. Ми навзаєм із нетерпінням очікували наступної зустрічі. Завдяки їй мене перестала мучити самотність. Чи то наплив натхнення, чи безмежна вдячність — суть не в цьому, мушу визнати — нова знайома змінила моє безбарвне існування. Вона, як вправний провідник, вивела мене з нетрів. Вдячність переповнювала мою душу, а головне, постійно хотів їй чимось догодити. І тут виринув з глибин пам’яті мій перший вірш — «Букет квітів». Пригадалися очі мами, переповнені гордістю за свого сина. На одному подиху я написав поему і присвятив моїй рятівниці. Стріла потрапила у яблучко, у найсміливіших своїх прогнозах я не очікував такого успіху. Фортуна знову повернулася до мене. Відтоді в мене з’явилося хворобливе бажання бачити вдячність в очах цієї жінки, а вона, в свою чергу, також у боргу не залишалася.

Прихильність моєї патронеси (так я її називатиму, бо називання за іменем перетворить її на щось цілком інше, що було не найголовнішим між нами) виявилася потужним трампліном у моїй кар’єрі. Невдовзі, завдяки її зв’язкам, мені запропонували нову посаду, на кілька щаблів вищу за попередню. Тепер під моїм керівництвом працювало значно більше людей. Нарешті я повернувся у свою стихію! Нова робота поглинула мене з головою. З’явилися цікаві перспективи, та й натхнення почало частіше заглядати до моєї оселі.

За своєю сутністю я дослідник, а тут ще й отримав такий полігон для дій! У голові зароїлися нові ідеї. Від першого ж дня я почав їх методично втілювати. Нова мітла завжди мете на новий лад: найперше встановив свої суворі закони, а тоді холоднокровно замінив старих працівників своїми людьми. Ти ж знаєш, що безкомпромісний Аполлон не слухає жодного скиглення. Інколи до моїх вух долітали чутки, що новий шеф — справжній деспот, проте вони мені лише додавали азарту.

Висока посада відкривала чудові перспективи і ще дужче під’юджувала моє самолюбство. «Ось і настав мій зірковий час», — задоволено потирав руки.

Зазначу, що успіх не йшов — він біг мені назустріч. Я почувався самовпевнено, здавалося б ніщо не похитне мого п’єдесталу. Саме тоді до мене долетіла звістка, що помер твій Пантелій. Буду щирим, моє серце