Читати книгу - "Домбі і син"

руку (що кольором не відрізнялася від старого цурпалка) і залишив на тендітній шкірі управителя тривкий відбиток всіх тріщин і порізів, якими була щедро позначена капітанова долоня.

— Ну, час добрий! — сказав капітан. — Я людина не балакуча, але мушу подякувати вам за вашу приязнь і щирість. Ви не сердитесь, що я трохи надокучив вам?

— Анітрохи, — була відповідь.

— Спасибі. У мене гавань невелика, — знову обернувся капітан, — але досить затишна. Якщо будете колись поблизу Бриг-майдану, номер дев’ять — занотуєте, може? — і захочете добутися на другий поверх, не звертаючи уваги на те, що скажуть вам унизу, я пишатимусь вашим візитом.

По цім гостиннім запрошенні капітан сказав: «До побачення», — вийшов і зачинив за собою двері, залишивши містера Турбота на тім самім місці біля каміна. В хитрих очах та обережних манерах управителя, в його брехливому роті, що розтягувався, не сміючись, в його бездоганній краватці, в бакенбардах, навіть в рухах м’якої руки, якою він раз по раз проводив по гладенькому обличчю й сліпучо-білій сорочці на грудях, було щось безнадійно котяче.

Наївний капітан вийшов від Турбота такий пишний та гордий з себе, що його обширний синій фрак, здавався скроєним наново. «Тримайся, Неде! — сказав він собі.— Ловку справу ти оборудував нині для наших молодят!»

Повний піднесення, певний своєї близькості — відтепер і надалі — до фірми «Домбі й Син», він не міг стриматись, щоб не пожартувати трохи з містером Перчем, спитавши, чи й досі всі ще зайняті роботою. Та, щоб не образити чоловіка, котрий лиш виконував свій обов’язок, капітан шепнув йому на вухо, що, коли той не проти перехилити склянку грогу, то хай іде за ним — він охоче його почастує.

Перед тим як вийти, капітан немало здивував усіх клерків, бо, зайнявши центральну спостережну позицію, провів загальний огляд контори як невіддільну частину плану, який так близько зачіпав його молодого друга. Особливе захоплення викликала у нього скарбниця, та, щоб не здаватися надто прискіпливим, капітан обмежився схвальним поглядом у той бік і, люб’язно удостоївши штат клерків загальним поклоном, ввічливим та покровительським, вийшов надвір. Незабаром до нього приєднався містер Перч, і він повів цього джентльмена до таверни, де поспіхом виконав свою обіцянку, бо час містера Перча був дорогий.

— Я пропоную тост, — мовив капітан. — За Уол-ра!

— За кого? — перепитав містер Перч.

— За Уол-ра! — повторив капітан громовим голосом.

Містер Перч, якому здалось, що в отроцькі літа він щось наче чував про поета з таким іменем, не заперечував, — його здивувало лише, що, аби випити за поета, капітан прийшов аж до Сіті. Втім, якби капітан запропонував спорудити пам’ятник якомусь поетові, — скажімо, Шекспірові, — посеред вулиці, містер Перч виказав би не більше емоцій. Загалом капітан був такою загадковою та незрозумілою особою, що містер Перч поклав навіть не згадувати про нього при своїй дружині, щоб не викликати, бува, якихось немилих наслідків.

Загадковим та незрозумілим, навіть для своїх друзів, капітан залишався цілий день, носячись із любою серцю думкою, як ловко він оборудував справу молодят; і якби Уолтер не приймав усі ці підморгування, кривляння та інші пантомімічні вирази почуттів за вияв радощів з того приводу, що їм пощастило обхитрувати старого Джілса, то капітан відкрився б йому ще до вечора. А так він зумів зберегти таємницю і пізно ввечері пішов од майстра корабельних інструментів додому, так хвацько заломивши свого лискучого капелюха і так запально виблискуючи очима, що місіс Мак-Стінджер (котра цілком могла бути вихованкою доктора Блімбера, бо трималась як справжня римська матрона), угледівши його, заховалася за вхідними дверима і не показувалася звідти на очі своїм коханим дітям, поки не переконалася, що капітан уже в себе в кімнаті.

Розділ вісімнадцятий

БАТЬКО Й ДОЧКА

У будинку містера Домбі метушня. По сходах безгучно шмигають слуги. Вони раз у раз збираються купками, довго сидять за столом, багато їдять та п’ють за гнітючим, нечестивим звичаєм. Місіс Уїкем з повними сліз очима розказує сумні історії, запевнює, що ще в місіс Піпчін вона передчувала все це, п’є елю більше ніж звичайно, вельми зажурена, але говірка. Куховарка перебуває в такому ж настрої. Вона обіцяє подати до вечері пряжене м’ясо і плаче з надміру почуттів і цибулі. Тавлінсон вбачає у всьому перст долі і допитується, чи може принести комусь щастя життя у наріжнім будинку. І кожному здається, ніби все це сталося давним-давно, хоч дитя, спокійне і гарне, все ще лежить у своєму маленькому ліжку.

Ввечері приходять кілька відвідувачів — нечутно, наче в повстяних черевиках. Вони вже були тут колись. Разом із ними з’являється й ложе останнього спочинку, яке видається таким недоречним для дитини, що спить. Увесь цей час нещасного батька не бачать навіть слуги. Хто заходить туди, той бачить, як він сидить у найтемнішому кутку свого кабінету, і, здається, взагалі не встає, хіба що пройдеться по кімнаті. Проте ранком у будинку перешіптуються, ніби пізно вночі він пішов нагору і сидів там — у спальні сина — до світанку.

В конторі, у Сіті, матові шибки темніші, ніж завжди, бо віконниці зачинені. Запалені лампи на столах мерхнуть від денного світла, що просочується крізь шпари, а денне світло мерхне від ламп, і все повиває незвична сутінь. Роботи небагато. Клеркам не хочеться працювати, і вони домовляються піти після полудня на січеники та кататися човном. Посильний Перч не квапиться виконувати доручення, часто опиняється в тавернах на запрошення друзів, і розводиться там про марність земних справ. Додому — до Болс-Понду — він повертається раніше, як завжди, й частує місіс Перч телячою котлетою та шотландським елем. Містер Турбот-управитель нікого не частує, як і його ніхто, тільки сам-один у своїй кімнаті цілий день демонструє зуби, і можна подумати, що з його життєвого шляху усунуто якусь перепону, і тепер перед ним вільна путь.

Ось рум’яні діти, що живуть навпроти містера Домбі, виткнули голови з вікон дитячої світлиці на вулицю, бо там, коло дверей містера Домбі, стоїть четверня чорних коней з перами на голові, — пера