Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

відповіла та. Економка, мабуть, зрозуміла це як побажання не пхати носа в чуже просо, однак не образилася.

— Ви в гріху живете, — зайшла вона з іншого боку. — Без Божого благословення.

Тамара була віруючою, тому Дана стримала палке бажання повідати, куди саме Бог може запхати своє благословення, якщо вже шкодує його для тих нещасних безневинних дітей, і обійняла економку.

— Не хвилюйся. Він мене не вижене.

— Ну, та певно! Ти ж на тридцять років від нього молодша! Але, — тут Тома трохи відсторонилась, щоб зазирнути Дані у вічі, — він тебе хоч задовольняє?

— Більше ніж.

— А спите нарізно чому?

— Бо він хропить. Сильно.

— Це ж треба. А з вигляду такий делікатний.

«Делікатний. Тонкий. Як небезпечне лезо. Один необережний рух — і ти стікаєш кров’ю, а болю майже не відчуваєш».

— Так. Він такий.

І ось похмурого листопадового ранку, коли дощило, і цей холодний дощ відгонив роздушеними черв’яками та втраченими надіями, перед Тамарою постала особа чоловічої статі, в бік якої адресувався змах вузької руки Дена:

— Це мій добрий друг, Сава Страдій. Він трохи поживе у нас.

— Йому що, більше ніде жити? — підозріло спитала Тома. Денис дивився на неї мовчки, з широкою усмішкою, аж доти, доки вона не знітилася і не пробурмотіла:

— Вибачте, — і, вже звертаючись до Сави, додала. — Ласкаво просимо.

Як мало інколи значать слова!

Тамара незлюбила Страдія з першого погляду. Просто духу його не зносила, хоча пояснити причину своєї неприязні не могла. Ден удавав, що нічого не помічав, а може, не вдавав, а справді пурхав у хмарах свого непростого щастя. Він ніколи й нічим не виказав того, ким є насправді для нього Сава — навіть не змінив солому на дверях у своїй кімнаті. Щоправда, спальня Страдія зачинялася як слід.

У Денисові не було нічого від тих картинних «педиків», що в незліченній кількості заполонили телеекрани; він і пальцем не торкався Сави на очах у своїх жінок, і Дана була впевнена, що Ден радше помре, аніж прилюдно назве коханця «солоденьким», та вона, на відміну від Томи, чудово розуміла, як саме Сава тут живе. І це її чомусь непокоїло. Дана чи не вперше в житті не хотіла аналізувати, звідки взялися ці дивні, неприємні емоції. Ні-ні, їй не гидко, думала вона, тиняючись будинком, мов ображена святою водою примара, і прислухаючись до звуків, таких знайомих і звичних — ось Мирось репетує, не бажаючи їсти кашу, а густий басок Тамари дорікає йому: «Що ж ти за козак? Усі козаки куліш їли!», ось у вітальні працює телевізор — Сава завжди дивиться вечірні новини, а нагорі, у кабінеті, засів Денис, і звідти — жодного шурхоту. Їй просто не по собі. Саме так. Не по собі. Виразне відчуття дискомфорту, на яке вона не має жодного права — адже зрештою її ніхто звідси не жене.

Те, що почуття, відчуття та інші емоційні стани ще ніколи нікого не питали про якісь права, Дана дізналася дуже швидко й досить-таки болісно — вона зірвалася. Вже після свого дня народження, подарунком у який для неї стали «нові очі» — Денис оплатив їй лазерну корекцію зору. Спочатку він довго вибирав клініку, потім, ще довше, доброго лікаря. Зрештою все пройшло вдало, і якість Даниного зору стала просто неймовірною — неможливо порівняти з жодними лінзами, не кажучи вже про окуляри. Та, незважаючи на це, Дана ходила сумна, із виразно депресивним настроєм. У голову лізли всілякі дурниці. Причину занепадницького стану вона вбачала в тому, що потрібні їй папери збирали повільно, дані надходили нерегулярно, і, вочевидь, ніким не фільтрувалися, бо радісні колеги, як слідом за Деном почала й вона називати фараонів усіх країн, чи то від надлишку ентузіазму, чи просто, щоб від них скоріше відчепилися, почали надсилати буквально все, що під руку потрапляло. Дана не сумнівалася, що вони б і її послали, якби знали про її існування, проте все одно дратувалася, перебираючи копії реєстраційних свідоцтв на молочні, ковбасні, кондитерські, деревообробні, швейні, фармацевтичні та інші підприємства із закордонними інвестиціями або зі стовідсотковим іноземним капіталом. Це було не зовсім те, що її цікавило. Зовсім не те. Але яка на те рада?

Справжня причина Даниної депресії лежала у двох площинах. Першою слугував той прикрий, але незаперечний факт, що передача «У світі рим» наказала довго жити, і схоже було, що найближчим часом вона не воскресне ані на «Промені», ані на будь-якому іншому радіо. Подейкували, що Любомир подався редактором до якогось журналу, але до якого — ніхто не знав. Друга площина, яку Дана відчувала швидше інтуїтивно, стосувалася безпосередньо Сави. Дана боялася зізнатися собі в цьому, бо не хотіла бути поганою, але вона ненавиділа Страдія не менше, ніж Тамара.

Згодом Дана, хоч як намагалася, не могла добре пригадати, з чого почався той фатальний день, коли вона ледь не втратила Дениса. Пам’ятала лишень, що були вони у вітальні, Ден сортував випрану постільну білизну, а вона сиділа на дивані й гортала конспект із основ програмування. Чи якоїсь миті Денис невдало пожартував на тему її кохання до Любка, чи зронив ще щось у своєму блискучому двозначному стилі, та тільки Дану, що називається, понесло. Вона спалахнула, як сухий сніп від іскри, і несподівано навіть для самої себе розродилася довгим спічем, у якому виказала все, що вона думає про сексуальну орієнтацію Дена та присутність у їхньому домі Сави, під кінець обізвавши того підтоптаним Ромео. Денис вислухав це зовні спокійно і сказав:

— Ну по-перше, цей дім — мій, а не наш, дівчинко. А, по-друге, до твого відома, Ромео — так називають активних геїв.

— А