Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

як називають пасивних? — Неждана й сама усвідомила, що зайшла надто далеко, та зупинитися виявилося важко: вона ніби летіла на санчатах із високої гірки, і вітер так свистів у вухах, що Дана не чула навіть себе.

— А тобі навіщо? Впевнена, що пасивний — я, і хочеш принизити мене?

Дані стало соромно, бо саме цього вона й хотіла.

— Вибач.

— Не треба перепрошувати, — сказав Ден, повернувшись до неї, і вона аж охнула, помітивши, як він змінився на виду. — Людство в усі часи принижувало тих, хто мав зухвалість хоч чимось вирізнятися із загальної сірої маси. Навіть якщо білі ворони робили це мимоволі. Тобто особливо, якщо мимоволі. До свідомих іноді прилипало визначення «оригінал», але іншим так не щастило. Дражнили рудих, — Ден усміхнувся, — короткозорих, заїк… А тут така безпрограшна справа — встрянути в ту делікатну, інтимну сферу, в яку нібито й втручатися не можна, але ж хочеться, до сверблячки в носі! Ледь не кожен переконаний, що має право вирішувати, кого іншим любити, а кого ні, і вважає — зауваж, щиро вважає! — що народився зі спадковим правом тримати свічку всім, кому побажає. Як же так, думає який-небудь гомофоб, я люблю жінок, а хтось — чоловіків! Ату когось — того, інакшого! Ату! І хоча насправді такий тип людей не здатен кохати, а вміє тільки злягатися, це справи не рятує! Головне, що совість цих діячів чиста — нацькувавши на неправильного ближнього всіх, кого тільки можна, вони відчувають себе щонайменше рятівниками людства. Це ж свята справа, сам Бог велів! Он і в Біблії поміж інших, противних Господу, названі мужоложці. Добре, — тут Денис знову посміхнувся, — що не руді. Хоча про вас, іржавих, кажуть, що ви відьми, і що такий колір волосся — це ознака виродження.

— Як ти мене назвав?

— Іржава. А що таке? Не сподобалося? Я це визначення щойно придумав — правда, влучне і дотепне? Чи ні? Чому ти мовчиш, Дано? Як узагалі називають рудих? А невдячних як? Може, скажеш? Я привів тебе в дім, який ти вже «нашим» назвала, дав тобі дах над головою, і що? Як ти мені відплатила?

— Ти хочеш дяки?

— Я хочу поваги! Я тебе донькою вважав, гори готовий був для тебе звернути! Хто ти така, щоб судити мене?! Ти, нещасна…

Денис осікся. Вони вирячилися одне на одного, збуджені та злі. На очах у Дани забриніли сердиті сльози, а в зіницях Дена, чи не вперше з часу їхнього знайомства, розтанув крижаний щит. Тепер там плюскотів нічим не скаламучений, чистий біль. Пауза затягувалася.

— Приблуда, — безжально обірвала його Дана голосом, рипучим, як новенькі калоші. — Чому ти замовк? Говори, ну?! Дворняжка.

Ден безсило опустив руки.

— Ідіотка, — зовсім тихо сказав він, але Дана почула. Вона півжиття віддала б, аби взяти назад якщо не всі свої слова, то дев’ять десятих точно. Хотіла промовити щось утішне чи бодай зробити якийсь доречний жест, але Ден уже відвернувся до купи різнокольорових сорочок. І здригнулася, коли від дверей пролунало:

— Пані Дано, можна вас на хвилинку?

На порозі маячив Сава Страдій. Як довго він там стояв і чи багато встиг почути, Дана не знала. У чорній шкіряній куртці та грубих, схожих на армійські, черевиках, він переминався з ноги на ногу і термосив фетрового капелюха у великих, як заступи, руках. І знову Дана з несподіваним спалахом люті подумала, ну що знайшов Ден у цьому незграбі? Та він і одягатися як слід не вміє! Шкірянка і капелюх, який носять лише під пальто!

— Я поки що панна, — холодно відрізала Дана, не рухаючись із місця. У відповідь Сава скорчив жалібну гримаску.

— Я вас дуже прошу. Знали б ви, що я від нього, — він кивнув у бік Дена, — вислухав, доки не навчився бодай «пані» вживати.

— Не «пані», а звертання, — озвався Денис зі свого кутка.

— Ну, так. Ось бачите! То можна… на пару фраз?

Вони вийшли на кухню, сіли за новенький стіл, і Сава, поклавши на стільницю вже геть деформований капелюх, так на нього вирячився, ніби це були субтитри фільму, мовою оригіналу якого він не володів. Дана сплела пальці в замок і чекала.

— Дарма ви з ним так, — промовив нарешті Сава. — Він на це не заслужив.

Від простої правди цих слів Дана почала закипати, як чайник.

— Я не збираюся вислуховувати ваші зауваження…

— Та ні, дитино, ти вислухаєш мене, — де й поділася його вдавана ввічливість. — Усе, що я скажу, і дуже уважно. Ти, звісно, думаєш, що страшенно доросла у свої дев’ятнадцять, уже все бачила, і сам чорт тобі не брат. Але ти помиляєшся. Так, у тебе було важке життя, я знаю, Ден розповідав мені й про твою тітку, і про матір, і про того вилупка, що її вбив, і це означає, що ти таки нюхала смаленого вовка, але він… він жив у смаленій вовчій зграї. Я все чув, що ти йому сказала. Ти вдарила його у найуразливіше місце. Ден і досі вважає себе неправильним, виродком, збоченцем — ти, мабуть, знаєш, як багато таких визначень… Я — ні. Я проста людина, народився і виріс там, де нас, таких бракованих, за визначенням бути не може — в селі. Теж дуже страждав, коли зрозумів, що байдужий до дівчат, але я швидше змирився. Я такий, який є, і я не дитячий конструктор, щоби зламати хатинку і скласти наново підйомний кран. Нічого не вийде.

— А я й не…

— Так. Ти переконана, що наш зв’язок — протиприродний,