Читати книгу - "Тихий Дін"

в пряному поросі, в хрипі, в спеці... Вітер, що напливав від Дону рідкими хвилями, підбирав поли пороху; маривом, мов чадрою, тушкав колюче сонце.

Петро, що скидав з косарки, випив від ранку половину двовідерної боклаги. Пив теплу противну воду, і через хвилину зсихалося в роті, мокла сорочка й текло з обличчя, шкварчав у вухах трельчастий дзвін, реп'яхом застрявало .в горлі слово. Дарка, зап'явши хусткою обличчя, розстіб-нувши сорочку, копичила. В долинці, між побурілих грудей, збірався сірий, зернистий піт. Коні, запряжені в косарку, поганяла Наталка. В неї буряком шаріли опалені щоки, сльозились очі. Пантелей Прокопович ходив по постатях, мов викупаний. Мокра сорочка, не просихаючи, палила тіло. Здавалось, що не борода стікає в нього з обличчя на груди, а чорна розтала коломазь.

— Вмилився, Прокоповичу?—крикнув з воза, проїжджаючи проз, Христоня.

— Мокро, — махнув Прокопович рукою і покульгав, розтираючи подолом сорочки вогкість, що збиралась на животі.

—. Петре, — крикнула Дарка, — ох, кінчай!

— Почекай, загін проїдемо.

— Перечекаємо спеку. Я кину!

Наталка спинила коні, задихаючись, мов би вона тягла косарку, а не коні. До них ішла Дарка, поволі переставляючи по стерні чорні, намуляні чириками ноги.

— Петрусю, тут же став недалечко.

— Ну й недалечко, верст зо три!

— Скупатись би,

— Поки дійдеш звідтіль... — зідхнула Наталка.

— І якого чорта йти. Коні випряжемо й верхи!

Петро боязко глянув на батька, що вершив копицю/ махнув рукою.

— Випрягайте, баби!

Дарка відчепила посторонки і хвацьки скочила на кобилу. Наталка, щулячи в усмішці потріскані губи, підвела коня до косарки, примощуючись сісти з косаркового сидіння.

— Давай ногу, — прислужився Петро, підсаджуючи її. Поїхали. Дарка з оголеними колінами і збитою назад хусткою, поскакала вперед. Вона по-козацьки .сиділа на коні і Петро не стерпів, щоб крикнути їй услід:

— Ей, гляди, намуляєш.

— Дарма! — відмахнулася Дарка.

Перетинаючи літняк, Петро глянув ліворуч. Далеко, по сірій спині шляху, від хутора, швидко посувалася, весь час міняючи обрис, куряна грудочка.

— Верхи хтось біжить, — примружився він.

— Швидко! Ти глянь, як курить! — здивувалась Наталка.

— Що б воно? Дарко! — гукнув Петро до жінки, що клу-сувала попереду, — зажди, он вершника подивимось.

Грудочка впала в долинку, вибралась звідтіля збільшена до розмірів мурашки.

Крізь куряву просвічувала постать вершника... Хвилин через п'ять стало видно ясніш. Петро вдивлявся, поклавши на криси бриля брудну долоню.

— Так недовго й коня запалити, учвал жене.

Петро, нахмурившись, зняв з крисів бриля руку, якась тривога торкнулась його обличчя і застигла на розвилку піднесених брів.

Тепер уже ясно видно було вершника. Він гнав чвалом, лівою рукою придержував кашкета, в правій в'яло майорів запорошений червоний прапорець.

Він проскакав повз Петра, що з'їхав з шляху, так близько, що чути було гучке хропіння коня, коли вдихав той у легені розпечене повітря, гукнув, оскіривши квадратовий сірокам'яний рот:

т

— Сполох!

На слід, залишений в поросі підковою його коня, упав шматок жовтуватого пінного мила. Петро провів очима вершника. Одне залишилось у нього в пам'яті: тяжке хропіння напівзагнаного коня і, коли глянув у слід йому, мокрі крижі, що нестерпно виблискували, мов те лезо крицеве.

Не усвідомивши ще остаточно нещастя, Петро тупо оглянув тремтячий в поросі шматок мила, степ, що сповзав до хутора хвилястим схилом. Звідусюди по жовтих скошених кулигах хліба скакали до хутора козаки. По степу аж до горба, що жовтів у димчастій непрогляді, збивали порох вершники, а там, де, вибравшись на шлях, скакали вони купою, тягся до хутора сірий хвостище куряви. Козаки, що перебували на військовій службі, кидали роботу, випрягали з косарок коні, гнали на хутір. Петро бачив, як Христоня випріг з гарби свого ґвардійця-коня і вдарив учвал, розкарячуючи довгі ноги, оглядаючись на Петра.

— Чого ж це? — охнула Наталка, перелякано витріщившись на Петра і погляд її — погляд зайця під рушницею, — стряхнув Петра. Він підбіг до стану, скочивши на бігу з коня, натягнув скинуті в розпалі роботи шаравари і, махнувши батькові рукою, розтанув у такій самій хмарці пороху, як і ті, що сірим текучим ластовинням уквітчали затлілий у спеці степ. 4

присідає, посміхається; під збриженим морем шаравар на-зимок пройде — не зачепиться.

— Не наскакуй, Машко.

— Пес проклятий! Бабій!

— Ну, так що ж?

— Дивила твої безстидні!

А поруч вахмістр у рудій оправі бороди сперечається з батарейцем:

— Нічого не буде! Постоїмо день — і додому.

— А ну як війна?

— Тю, голубе! Супроти нас яка держава на ногах