Читати книгу - "Тихий Дін"

встоїть? Поруч у курагаті беззв'язкова скакала розмова; немолодий гарний козак гарячиться:

— Нам до них діла немає. Вони хай воюють, а в нас хліб не зібраний!

— Це бі-да-а-а! Диви, народу зігнали, а нині ж день — рік годує.

— Спашують копиці.

— У нас уже ячмінь почали косити.

— Астрицького царя, значить, стукнули?

— Наслідника.

— Станичнику, якого полку?

— Ей, односуме, забагатів, матері твоїй чорт!

— Га, Стецько, ти звідкіля?

— Отаман казав, на всякий випадок, мовляв, зігнали.

— Ну, козацтво, держись!

— Ще б рік почекати їм, вийшов би я з третьої черги.

— А ти, діду, навіщо? Хіба не обламав службу?

— Як почнуть народ кришити, — і до дідів доберуться.

— Монопольку закрили, греби їх, розгреби!

— Е-е, ти, тютя! У Мартоньки хоч' барило можна купити. Комісія почала огляд.

До управи троє козаків провели п'яного закривавленого козака., Відкидуючись назад, він рвав на собі сорочку, закочуючи калмицькі очі, хрипів:

— Я їх, мужиків, так їх, перетак, в кр-р-р-ров! Знай донського козака!

Навколо, відсуваючись, хвально посміхались, співчували.

— Крий їх!

— За що його збатували?

— Мужика якогось вибив.

— їх варто!

— Ми їм ще вріжемо!

— Я "брате, 1905 року був на приборканні. Ото сміху.

— Війна буде — нас знову приборкувати ганятимуть.

— Годі! Хай вільних наймають. Поліція хай, а нам, либонь, і соромно.

Коло прилавку Мохівської крамниці тиск, штовханина. До хазяїв пристав підпилий Томілін Іван. Його умовляв, розводячи руками, сам Сергій Платонович; спільник його, Віктор Константинович Цяця, посувався назад до дверей.

— Ну, сцо це таке?.. Слово цести, це бескецтво! Хлоп-цику, збігай до отамана.

Томілін, витираючи об шаравари пітні долоні, грудьми напирав на похмурого Сергія Платоновича:

— Притиснув з векселем, гад, а тепер торопієш? Отож бо! І морду наб'ю, шукай з мене! Загарбав наші козацькі права. Ех, ти, суче вим'я! Гад!

Хуторський отаман лив масло радісних слів козакам, що товпились навколо.

— Війна? Ні. Не буде: їх благородіє, військовий пристав, казали, що це для наочности. Можете бути спокійні.

— Добре! Як повернусь додому, зразу ж на поле.

— Ще б пак, справа ж стоїть!

— Скажи, коли ласка, що начальство собі думає? У мене ж більше як сто десятин засіву.

— Тимко! Перекажи нашим, завтра, мовляв, повернемось.

— Начебто афішку читають? Гайда туди.

Майдан гомонів до пізна.

Через чотири дні червоні поїзні валки везли козаків з полками і батареями до російсько-австрійського кордону.

Війна!..

В загородах коло ясел кінське сопіння і смачний запах гною. В вагонах ті самі розмови, пісні найчастіше.

Сколихнувся, схвилювався Православний, тихий Дін.

І слухняно обізвався і На монархів заклик він.

На станціях цікаво-побожні погляди, що мацають козацькі випуски на шараварах, обличчя, що ще не змили робочу густу засмагу.

Війна!.. *

Газети, що захлинаються виттям...

На станціях козачим ешельонам жінки махали хусточками, всміхалися, кидали цигарки й солодощі. Тільки під Воронежем до вагону, де парився ще з тридцятьма козаками Петро Мелехов, заглянув п'яненький. старий залізничник, спитав, поводячи тоненьким носиком:

— їдете?

— Сідай з— нами, діду, за всіх відповів один.

— Люба ти моя... гов'ядинка! — і довго докірливо хита* головою.

В останніх числах червня полк виступив на маневри. З наказу штабу дивізії полк походним порядком пройшов до міста Рівного. В околицях його розташовувались дві піхотні дивізії і частини кінної. Четверта сотня стала постоєм в селі Владиславці.

Тижнів через два, коли сотня, змучена довгим маневруванням, розташувалась в містечку Заборонь, з штабу полку прискакав сотенний командир, підосавул Полковніков. Григорій з козаками своєї чоти відлежувався під наметом. Він бачив, як вузьким річищем вулиці на вмиленому коні проскакав підосавул.

У дворі заворушились козаки.

— Либонь знову виступати? — висловив здогад Прохір Зиков і вижидально прислухався.

Чотовий урядник заткнув у підшивку кашкета голку (він* зашивав подерті шаравари).