Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— офіційно запитав Рибак, вайлувато ступаючи від дверей до столу. В намерзлих трофейних чоботях було трохи слизько, і він стримував свій крок на підлозі.

Старий закрив товстелезну книжку, яку перед тим, певно, читав біля каганця.

— Староста, ну, — сказав він рівним, без найменшої зневаги чи улесливості голосом. У цей час у запічку щось шаснуло, тупнуло, й із-за ширмочки, поправляючи на голові хустинку, з'явилася немолода, білява на обличчі й, видно з усього, рухлива жінка — мабуть, господиня цієї хати. Рибак зняв із плеча й приставив до чобіт гвинтівку.

— Знаєш, хто ми?

Староста ворухнувся за столом, натяг на плечі кожуха.

— Здогадуюся. Але якщо по горілку, то нема. Всю забрали.

Рибак усмішливо зиркнув на Сотникова: старий змовк, чи не приймає він їх за поліцаїв? А втім, так, може, й краще: справа, що привела їх сюди, честі партизанам не додасть. Зберігаючи, однак, спокій і статечність, Рибак сказав:

— Що ж, обійдемося без горілки.

Староста помовчав, ніби щось пригадуючи, і посунув на край миску з каганцем. В хаті стало видніше.

— Коли так, сідайте.

— Ага, сідайте, сідайте, дітки, — зраділа запрошенню господаря жінка. Вона підхопила од столу ослін і поставила його ближче до грубки, в якій, видно було, догорали дрова. — : Ось тут тепліше буде, мабуть же, намерзлися. Мороз такий…

— Можна й сісти, — погодився Рибак, але сам не сів, кинув Сотникову: — Сідай, грійся.

Сотников одразу ж опустився на ослін і притулився спиною до подряпаного боку грубки. Гвинтівку тримав у руках, ніби спирався на неї, пілотку на голові навіть не поправив — як була глибоко насунута на морожені вуха, так і лишилася. Рибаку ставало все тепліше, він розстебнув на два гудзики кожушок і зсунув на потилицю шапку. Господар мав незалежний, навіть байдужий вигляд, а його дружина, склавши на животі руки, насторожено й тремтливо стежила за кожним їх рухом. «Боїться», — подумав Рибак. Він протупав туди й сюди по хаті, ніби ненароком зазирнув у темний запічок і спинився біля червоної фанерної шафи, що відгороджувала ліжко. Господиня шанобливо відступила вбік.

— Там нікого, дитино, нікого.

— Що, самі живете?

— Самі. От із дідом так і коптимо небо, — тужно відказала жінка. І раптом — не пропонувала, а майже запросила: — Може б, ви поїли що? Мабуть же, голодні, га? Напевне ж, із холоду, без гарячого…

Рибак усміхнувся і потер руки.

— Може, й поїмо. Як ти думаєш? — зумисне розважливо, ніби нехотя звернувся він до Сотникова. — Підкріпимося, коли пані старостиха пригощає.

— От і добре. Я зараз! — зраділа жінка. — Капусточки, мабуть, тепла ще. І це… Може, картопельки зварити?

— Ні, варити не треба. Нема коли, — категорично вирішив Рибак і скоса, назирці поглянув на старосту, що, злігши на стіл, нерухомо сидів у кутку. Над ним темніли під рушниками старосвітські образи. Рибак протупав чобітьми до простінка і спинився перед великою заскленою рамкою з фотографіями. Він умисно не дивився на старосту, але відчував, що той спостерігав за ним.

— Значить, німцям служиш?

— Доводиться, — зітхнув старий, — що вдієш?

— І багато платять Питання було зумисне в'їдливе, але й на нього цей дід відказав рівно і з гідністю:

— Не питався і знати не хочу. Своїм обійдуся. «Гонористий, одначе, — подумав Рибак. — З характером».

У березовій рамці на стіні серед півдюжини різних фото він наглядів молодого, чимось схожого на цього діда, хлопця у гімнастерці з артилерійськими емблемами в петлицях і трьома значками на грудях. Було в його погляді щось поважно-статечне, впевнене і в той же час по-молодечому наївне.

— Хто це? Син, може?

— Син, син. Толик наш, — лагідно підтвердила господиня. Тримаючи в руках миску, вона через плече Рибака теж глянула на фото.

— А тепер де він? Не в поліції часом Староста підняв насуплене обличчя.

— Не всі ж, як дехто. На фронті, он де.

Старостиха поставила миску з капустою і загомоніла:

— Ой боженько, як пішов у тридцять дев'ятому, та й усе. Від самого літа ні сліху ні духу. Хоча б знати, чи живий.

— Так, так, — сказав Рибак, не звертаючи уваги на її жалісливі причитання, яких він доволі наслухався від початку війни. Тепер його цікавило інше. Зачекавши, поки вона виговориться, Рибак переконливо зауважив старому: — Зганьбив ти сина.

— Атож! — шпарко підхопила від печі жінка. — І я ж те кажу йому день і ніч. Зганьбив і сина, і геть усіх.

Це було трохи несподівано, тим більше, що старостиха говорила начебто зі щирим болем у голосі. Рибаку здалося тоді, що дід цей — просто недотепа якийсь. Але тільки він подумав так, як обличчя старого недобре нахмурилося й весь він різко обернувся до господині:

— Годі! Не твоя справа!

Жінка відразу ж стихла, ніби поперхнулася на півслові, а дід поважно кинув докірливий погляд на Рибака.

— А він мене не зганьбив? Німцеві віддав. Це не ганьба?

— Так сталося: війна. Не його тут вина.

— А чия? Моя, може? — причепливо, без найменшого остраху допитувався старий і оголосив: — Ваша вина.