Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

цією концепцією, Петлюра розглядав угоду «як усвідомлену необхідність та засіб для досягнення великої ідеї – незалежності та державності України». І далі, не переводячи дихання: «щоправда, договір створював для уряду УНР обмежені можливості у справі державного будівництва та саморозвитку». Остаточний висновок тут такий: «У підсумку, україно-польський союз був позбавлений підґрунтя конструктивізму та прагматизму» та й взагалі – «визначальним чинником майбутньої долі України мав стати не Варшавський договір, а наслідки війни з Радянською Росією».[467]

Точка зору самого Голови Директорії та Головного отамана була сформульована в таких висловах: «актом 22 квітня цього року уряди польської Речі Посполитої і Української Народньої Республіки заключили історичну умову для боротьби проти споконвічного ворога обох держав, який прибравшись у крайню форму руйнуючої демагогії має тенденцію повалити самостійність обох Республік і нанести великий удар давнім їх вольностям». У зв'язку з підписанням угоди Петлюра звернувся до свого варшавського кореспондента – Пілсудського – з пропозицією «негайного полагодження справ», до яких Головний отаман відносив: амністію всім учасникам визвольних змагань, які перебували в польському ув'язненні; «вільний вступ всіх боєздатних галичан до союзних армій»; допущення представників українського населення до «одповідальної участи в житті краю»; початку переговорів польського уряду з представниками українського населення в Східній Галичині.[468]

УHP після Варшавської угоди

Після підписання «союзницької» угоди події розвивалися стрімко. 25 квітня українці випустили урядову постанову щодо «встановлення і відновлення влади УНР по всіх галузях державного життя в місцевостях України, звільняємих від більшовицької окупації». Відповідальним з титулом Г – «головний комісар уряду УНР» – призначили голову дипмісії УНР у Швейцарії Костя Лоського.

Хто такий Кость Лоський?

Юрист, громадсько-політичний діяч, письменник, видавець, публіцист, один з активістів українського національного руху на Холмщині, організатор «Просвіти» в краї. Народився 1874 р. Навчався в Київському та Варшавському університетах. Служив в урядових установах Холмської губернії. У 1917—1918 pp. – комісар Бучацького повіту в Галичині, помічник губернського комісара Галичини і крайовий комісар Холмщини. Член УЦР, керівник департаменту Генсекретаріату внутрішніх справ. У 1918 р. – посол Української Держави, потім УНР у Фінляндії, згодом у Швеції та Норвегії. З 1920 р. на еміграції у Чехословаччині. Помер у Празі.

УНР після Варшавської угоди – продовження

26 квітня 3-тя та 6-та польські армії під особистим проводом Пілсудського розпочали наступ на Київ. 1 травня в Україну повернувся Петлюра. 7 травня «об'єднана» армія увійшла до Києва. Днем раніше в районі Ямполя до неї пробилися частини Дієвої армії.[469]

Основні клопоти уряду УНР тими днями – питання перебазування з Кам'янця до Вінниці, підготовка урочистостей, пов'язаних з приїздом до цього міста Пілсудського та перерозподіл залишків державних фінансів. З травня Петлюра ухвалив реорганізацію уряду: міністром внутрішніх справ призначив Білінського, його заступником – Генріха Юзефського; міністром земельних справ замість Ковалевського був іменований Станіслав Стемповський. Пилипчук та Холодний були підвищені до рівня керуючих відповідно міністерством шляхів та міністерством народної освіти[470]. 8 травня у Кам'янці Голова Директорії дав членам свого уряду нові настанови, якими ті повинні були керуватися в повсякденній діяльності. Указівки стосувалися долі «повстанських загонів» та «галицьких частин», питань митної політики та кордонів між обома державами, порядку обігу польської валюти на території УНР, налагодження стосунків між польськими військами та українським населенням, порядку функціонування земських установ, стану Дієвої армії, аграрної проблеми тощо.[471]

Формалізація одноособової влади Петлюри

Відведений йому долею недовгий час Петлюра використав передовсім для остаточного оформленння режиму одноособової влади. 19 травня у відставку подав Мазепа, 21 травня Рада Міністрів у черговий раз скасувала закордонні повноваження Макаренка та Швеця. У документі, підписаному Петлюрою, йшлося про таке: «І 3 приводу відновлення праці уряду У.Н.Р. і перебрання міністерством закордонних справ провадження цілої закордонної політики, скасувати уповноваження, надані членам Директорії А. Макаренку і Ф. Швецю в листопаді 1919 р. 2. Визнати необхідним, в державних інтересах, негайне повернення з-за кордону членів Директори А. Макаренка і Ф. Швеця. 3. Доручити міністерству закордонних справ негайно про цю постанову довести до відома як членів Директорії А. Макаренка і Ф. Швеця, так і всіх дипломатичних представників од уряду У.Н.Р. за кордоном»[472]. Не визнаючи таку дію законною, обидва повернутися відмовилися. На цій підставі Голова Директорії і його уряд, ігноруючи формально діючу «конституцію» Трудового Конгресу, ухвалили: вважати надалі, що Макаренко та Швець «по своїй волі вийшли зі складу Директорії і перестали бути її членами»