Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

це питання повинна вирішити Паризька мирна конференція»[458]. Очевидно, така позиція для польської сторони була абсолютно неприйнятною, переговори були приречені ще до початку.

Приречені вони були ще й тому, що 2 грудня 1919 р. Лівицький офіційно погодився на встановлення нового міждержавного кордону по р. Збруч. Це означало ліквідацію ЗУНР/ЗОУНР. Її представники, ясна річ, заявили рішучий протест і вийшли зі складу місії. 12 березня УНР та Річ Посполита домовилися укласти угоди про статус адміністрації на галицьких теренах, спільні кордони, а також про визнання Польщею УНР.[459]

Варшавська угода

22 квітня 1920 р. Лівицький та міністр закордонних справ Польщі Ян Домбський підписали політичну, а 24 квітня – військову угоду. Суть таємних домовленостей така:

1) <«…> Річ Посполита Польська визнає Директорію незалежної Української Народної Республіки на чолі з Головним отаманом п. Симоном Петлюрою за верховну владу Української Народної Республіки…»,

2) кордон між УНР та Польщею встановлювався по лінії «на північ від ріки Дністра, а далі вздовж бувшого кордону між Австро-Угорщиною до Вишегрудка…, на північ через Узгір'я – Крем'янецькі, а далі по лінії на схід від Здолбунова, потім вздовж східного адміністраційного кордону Рівенського повіту, далі на північ вздовж кордону адміністраційного бувшої губернії Мінської до схрещення його зр. Прип'яттю, а потім Прип'яттю до їїустя»,

3) «уряд польський признає Україні територію на схід від кордону, зазначеного в арт. 2 цієї умови, до кордонів Польщі 1772 р. (передзборових), які Польща вже посідає або набуде від Росії шляхом збройним чи дипломатичним».

Сторони зобов'язалися не укладати міжнародних угод один проти одного, взаємно забезпечити національно-культурні права українців і поляків в обох державах. Обидві країни визнавалися військовими союзниками, загальне керівництво збройними силами покладалося на «начальну команду польських військ». Важливо відзначити, що польський текст політичної та військової угод мав перевагу над українським, документ набував чинності негайно по його підписанні. Усі його положення, окрім пункту про визнання Польщею УНР, вважалися таємними, і, отже, на ратифікацію до польського сейму вони не вносилися, а українського законодавчого органу, якщо не вважати таким комісію Трудового Конгресу, в природі не існувало. Як вважалося, обидва документи були утаємнені навіть від Швеця, Макаренка та Петрушевича, не кажучи вже про Голову Ради Міністрів Мазепу або, тим більше, членів уряду.[460]

Того самого дня Петлюра роз'яснив суть угод у зверненні до народу. Його роз'яснення такі. Перше: «спільною боротьбою заприязнених армій – української і польської – ми виправимо помилки минулого, а кров, пролита в купі в боях проти давнього історичного ворога – Московщини <…> освятить нову добу заприязнених відносин українського та польського народів». Роз'яснення друге: уряд Мазепи «відновив свою роботу по заведенню ладу та порядку на Україні та по організації державної влади на місцях».[461]

Варшавська угода: оцінки

Критики Петлюри кваліфікували договір, «уложений за участю в редагуванні тексту самого Симона Петлюри», що тоді перебував у Варшаві[462], як «ганебний», «зрадницький», «юридично нечинний», всіляко підкреслювали незаконність засад, на яких він був підписаний українською стороною. Найбільш толерантна оцінка звучала так: «повторення концепції політичного польонофільства».[463]

Сучасні оцінювачі консенсусу не дійшли. Деякі серйозно вважають, що «погоджуючись на підписання Варшавського договору, Симон Петлюра керувався інтересами української соборної державности». Найбільше значення договору, – пише, наприклад, відомий дослідник Литвин, у тому, що він дозволив армії УНР продовжувати збройну боротьбу проти більшовиків. «З великою певністю можна твердити, що коли б не спільний україно-польський спротив, то запланований більшовицький похід на Польщу, Румунію та Чехословаччину був би успішним і обернувся би трагедією для усіх цих народів»[464]. Інші вказують на те, що підписання варшавської об орудки було для польського лідера актом, який суперечив поглядам як Антанти, так і польського уряду. У цьому сенсі Варшавська угода, йдеться в іншому дослідженні, стала персональним союзом Пілсудського та Петлюри, «який не додав слави ні одному, ні іншому в очах власних народів»[465]. Треті переконані, що варшавська угода є не чим іншим як «здобутком вітчизняної дипломатії»[466]. Прихильники ще однієї точки зору доводять: Варшавська угода – це, власне, «угода на особистих засадах, яка з часом мала призвести до дистанціювання між державами». Згідно з