Читати книгу - "Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук"

1645 року внесли пожвавлення у розшуки заповіту. Саме о тій порі в Лангедоці почалися заворушення, виступи проти королівської влади. Не останню роль тут відіграли утиски, яких зазнавали від католиків протестанти-гугеноти. На півдні королівства ці нащадки альбігойців організували повстання, гадаючи використати малолітство Людовика XIV, щоб силою зброї повернути собі втрачені привілеї. Та перший міністр семирічного короля зумів швидко розправитися з повсталими.

І ось тут знову з’являється лиховісна постать маркіза де Монфоро. Нащадок кривавого Сімона де Монфоро став на чолі королівських загонів, які мали завдання під приводом боротьби з бунтівниками і повсталими роздобути кошти, необхідні для війни з Іспанією. Тим самим було узаконено розбій і мародерство, що їх тепер могли чинити королівські війська на півдні Франції. Нібито розшукуючи повсталих, вояки вривались як у бідні оселі, так і в багаті маєтки, родові замки гугенотів. Грабуючи місцеве населення іменем короля, вони, звісно, не забували і про власні кишені. Найпершим грабіжником був сам маркіз. Він нарешті дістав змогу з відкритим забралом кинутись по слідах загубленого заповіту альбігойців, про який ще пам’ятали в його родині.

Маркізові несподівано пощастило: в одного із своїх вояків він випадково побачив кинджал, точнісінько такий, який перейшов йому у спадок від далекого предка Сімона де Монфоро. Гвардієць розповів, що кинджал він поцупив з колекпдї віконта ла Пейрі. Господаря замку трохи потлумили, але відпустили: старий був надто немічний, золота у нього не знайшли.

«Бовдури!» — сердито кинув Маркіз і поспішив до замку. Хоча в кинджалі, відібраному у гвардійця, нічого не виявилося, де Монфоро був переконаний, що натрапив на слід, бо, як сказав гвардієць, там залишилися ще два таких самих кинджали. З невеликим загоном людей де Монфоро вскочив у замок. Однак цього разу спіймав облизня. «Батько ніби передчував, що солдати ще повернуться в замок», — розповідав Почекайбрату віконт. Проте старший нащадок графа Раймунда не міг передбачити, що це станеться так швидко. Перед самою появою напасників він ледве встиг відправити із замку свого єдиного сина, вручивши йому обидва кинджали. В руків’ї одного з них було сховано переведену на шовк копію з трьох частинок заповіту, які вже поблякли від часу.

Розлючений де Монфоро зрозумів, дцо його ошукано. І в той же час упевнився, що він на вірному шляху: кинджали неспроста щезли з колекції, розвішаної на стіні.

Не добившись ні слова від власника замку, маркіз велів відправити його в Бастілію як державного злочинця.

Слуга на допиті навмисно обмовився, що молодий віконт зовсім недавно поскакав по дорозі на Тулузу. Але погоня не мала успіху: Арман, від’їхавши кілька льє від замку, звернув у ліс. Тут він мав дочекатися Жільбера, того самого слугу, який обмовився гвардійцям про молодого віконта. Надвечір Жільбер привіз сумну звістку про батька. «Ще не все втрачено», — намагався заспокоїти він Армана. Виявилось, що слуга на годину-другу випередив карету, якою везтимуть у Париж старого Бланкета ла Пейрі. Охорона, за словами Жільбера, невелика — шестеро гвардійців з офіцером. Можна спробувати звільнити в’язня. Правда, зброї для цього було малувато — один мушкетон, який завбачливий Жільбер прихопив з собою, чотири пістолі і дві шпаги.

І все ж напад пройшов блискуче. Трьох конвоїрів звалили відразу. Кучер шаснув у кущі, а офіцер і двоє гвардійців ганебно дременули з поля бою. Жільбер узявся за віжки, і втікачі зникли у темряві. По дорозі батько розповів Арману про події в замку. «Отже, доля знову звела Монфоро і Раймундів, — сказав Бланкет ла Пейрі. — Але принаймні тепер і ми знаємо, у кого знаходиться остання ланка заповіту».

Невдовзі далеко позаду почувся тупіт копит. «Мабуть, погоня», — прошепотів старий віконт. Він не помилився. Уцілілі конвоїри, наштовхнувшись на загін гвардійців, що нишпорив поблизу, разом з підкріпленням кинулись наздоганяти карету. Тупіт наростав: переслідувачі мчали щодуху. Разом із криками з темряви залунали постріли. Тихо зойкнувши, упав з козел Жільбер. Налякані пострілами, коні рвонули у різні боки, посторонки обірвалися, карета перевернулась.

Незважаючи на синові протести, Бланкет ла Пейрі наказав Арманові бігти в ліс, а він спробує затримати погоню. На прощання узяв з сина клятву, що той врятує заповіт альбігойців.

Продираючись крізь колючий чагарник, Арман чув постріли, що долинали з дороги. Та незабаром вони затихли. Про батька він так нічого й не довідався. Ходили чутки, що пораненого віконта Бланкета ла Пейрі бачили в Парижі, коли його перевозили в Бастілію.

З часу тієї сутички Арман постійно відчував за собою дихання погоні. Люди де Монфоро наступали йому на п’яти, і він вирішив на якийсь час покинути Францію, перечекати, загубитися. Але виявилося, що у Польщі не так просто уникнути всевидячого ока інквізиції.

«Здається мені, — мовив Почекайбрат, вислухавши сповідь віконта, — що тобі найбезпечніше буде записатися до нашого коша. Ніякий сатана тебе там не знайде. А тим часом у Франції, куди ми незабаром вирушаємо, ти розшукаєш цього мерзотника. Можеш на мене покластися».

Так у козацькому корпусі, як називав месьє П’єр Шевальє загін козаків, що вирушав на допомогу французам, з’явився козак Архип Лазаренко. Іван Сірко, якому його джура Почекайбрат розкрив таємницю, не заперечував.

А війна між французами й іспанцями розгоралась. Принц Конде, який ще недавно був полководцем французької армії, тепер командував іспанськими військами у Фландрії. Кардинал Мазаріні засипав свого посланника у Варшаві графа де Брежі листами, вимагаючи відправити на допомогу французам запорожців.

І ось у жовтні 1645 року козаки на суднах вирушили з Гданська в Кале, звідки сушею мали наблизитись до Дюнкерка і разом з французькими військами взяти цю фортецю.

Коли по лівому борту вже добре проглядались обриси фортеці, на тихохідні судна зненацька напали іспанські кораблі, що несли патрульну службу вздовж узбережжя. Іван Сірко, сорокарічний козацький ватажок, вирішив удатися до хитрощів. Запорозькі судна підняли білі прапори немовби на знак того, що здаються. Але як тільки іспанці пришвартувались, щоб забрати легку здобич, козаки в жорстокому абордажному бою захопили всі іспанські судна.

На одному з трофейних кораблів перебував комендант форту Мардік. Андрій Почекайбрат випадково довідався від цього полоненого, що в Дюнкерку на боці Конде воює