Читати книгу - "Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук"

проти французів маркіз де Монфоро. Козак негайно сповістив про це Армана-Архипа. Здавалось, удача на цей раз ішла їм просто в руки.

Тим часом Іван Сірко з залогою пошкодженого судна перейшбв на захоплений у бою іспанський корабель і наказав коменданту під покровом ночі провести його між іспанськими батареями у гавань Дюнкерка.

На нещастя, почався відплив, і два судна з козаками полковника Солтенка сіли на мілину. Така пригода не віщувала нічого доброго: вранці запорожців, мов беззахисних куріпок, розстріляла б іспанська артилерія. Козаки взялися спішно робити плоти. На зв’язаних міцними корабельними канатами дошках, покладених на порожні бочки, переправились на берег з усією амуніцією та кіньми. І відразу ж кинулися на штурм фортеці.

Приголомшені несподіваним нападом, іспанці майже не оборонялись. Андрій Почекайбрат і Архип Лазаренко в числі перших увірвалися в Дюнкерк і почали розпитувати полонених про маркіза де Монфоро. Наздогнали ворога, коли той уже вскочив у сідло, готуючись вислизнути через одні з воріт міста. У відповідь на наказ Армана здатися маркіз вихопив пістоль і вистрілив у віконта. Андрій кинувся до приятеля, який важко сповзав з сідла. Пришпоривши коня, маркіз помчав через розчинену браму. Почекайбрат хотів було наздоганяти, але не міг залишити напризволяще товариша. Рана була смертельна. Поранений втратив свідомість. Почекайбрат з допомогою підоспілих козаків переніс віконта у найближчий будинок, господарі якого не без остраху впустили чубатих вояків з кривими шаблями. Однак на відміну від мародерів-іспанців вони поводились напрочуд ґречно.

Надвечір у Дюнкерк прибуло французьке військо.

Почекайбратові, який кинувся шукати лікаря, зустрілися двоє радісно збуджених французів: «сірий мушкетер» короля і офіцер піхоти.

— Віват, козак! — вигукнув один з них.

— Від таких молодців пан де Тревіль нізащо б не відмовився. Як ви гадаєте, д’Артаньяне?

— Про що мова, шевальє де Бержерак!

Андрій зніяковіло мовив:

— Наскільки мені відомо, одягнути сірий костюм з подвійним срібним хрестом може лише родовитий дворянин.

— Ха-ха-ха! — засміявся д’Артаньян. — Родовитий дворянин! У мене самого ім’я лише наполовину власне, а графський титул придуманий. Головне бути хоробрим. Чи не так, друже Сірано?

— Самої хоробрості все-таки замало, — ухильно відказав офіцер. — В усякому разі, так мені здається. Але хтозна, можливо, цьому козакові й пощастить на королівській службі.

— От-от, — засміявся д’Артаньян і поплескав Андрія по плечі.

— Спасибі за пропозицію, — відповів запорожець.

Думки його були біля пораненого побратима. Попрощавшись з компанійськими французами, він заспішив до лікаря.

Однак той нічого втішного не міг сказати. Оглянувши рану, безнадійно розвів руками.

Вночі Арман опритомнів. Кволо усміхнувся, побачивши схиленого над собою козака, пошепки мовив:

— Ти єдиний, не рахуючи Монфоро, знаєш таємницю Досконалих. Поклянися, що розшукаєш маркіза, відбереш у нього частину заповіту і виконаєш усе, що там вказано.

— Клянусь, — здригнувся голос запорожця. — Я виконаю все, що ти просиш.

— Спасибі, — через силу видихнув віконт. — Кинджали, які маркіз розшукував, при мені.

Арман закашлявся. Кров виступила на його блідих губах. Заперечно хитнувши головою у відповідь на Андрієве прохання полежати спокійно, француз продовжував:

— У руків’ї одного кинджала — вишита на шовку частина заповіту Досконалих. У другому — місцезнаходження чаші в гроті Монсегюра.

З пояснень вмираючого, як дістатися до грота, Почекайбрат мало що зрозумів. Останньою порадою Армана ла Пейрі було взяти його ім’я, котре може прислужитися у Франції.

* * *

Майже два роки Почекайбрат разом із своїми побратимами воював у Франції. Наприкінці 1646 року він таки скористався пропозицією д’Артаньяна, зробленою в Дюнкерку. Капітан де Тревіль радо прийняв у свою роту «віконта ла Пейрі». Таке переміщення давало Почекайбрату більше шансів натрапити на маркіза.

— Немає нічого святішого за козацьку клятву, — сказав Іван Сірко, довідавшись від товмача, чого раптом запорозькому лицарю заманулося стати мушкетером.

Втім, Андрію-Арману недовго довелося носити мундир королівського гвардійця: через рік кардинал Мазаріні розпустив мушкетерів, і вони роз’їхались хто куди. Залишив Париж і «віконт ла Пейрі», де встиг подружитися з хоробрим воякою Сірано де Бержераком. Допитливий француз з цікавістю слухав розповіді про далекий край, що зветься Україною, про її народ. Особливо розпитував він про запорожців, зокрема про те, як користувалися вони дивною зброєю — літаючими рурками, що завдавали туркам і татарам дошкульних втрат, дещо при цьому занотовував.

Почувши, що маркіза де Монфоро бачили у Ла-Рошелі, Почекайбрат стрімголов помчав на південний захід. Разом з ним було троє козаків — з тих, котрі залишились у Франції після того, як основна частина запорозьких загонів повернулась на Україну, де Богдан Хмельницький гуртував сили проти шляхти.

Але того разу козакам не пощастило. Маркізові, зайнятому політичними інтригами, тепер було не до пошуків заповіту Досконалих і уявних скарбів. Він за дорученням принца Конде кидався то у Прованс, то в Бургундію, то в Нормандію, підбурюючи французьких дворян проти короля, схиляючи їх на бік командуючого іспанською армією. Коли козаки на змилених конях прискакали у портове місто, корабель, на якому був маркіз, уже відплив до Іспанії.

Лише в 1659 році, коли війна Франції з Іспанією закінчилася Піренейським миром, маркіз нарешті зважився повернутись на батьківщину. Почекайбрат, який не полишав надії покарати вбивцю, дістав змогу виконати клятву, дану майже п’ятнадцять років тому. Заповіт опинився у Почекайбрата. «Чаша повинна оселитись у далекій країні Індри, в Храмі Неба», — прочитав він.

Ще п’ять років пішло на те, щоб знайти Чашу Святого Грааля. Хоч Андрій мав у руках карту з позначенням грота, місце схову реліквії було зашифроване, а в передсмертну хвилину віконт ла Пейрі не встиг повідомити йому всіх прикмет схованки. І все ж наприкінці 1663 року чаша-кристал опинилася у Почекайбрата.

«І оце через таку склянку стільки людей погинуло!» — спересердя сплюнув запорожець, добувши чашу. Лише коли обтер її гарненько