Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

жадібні. І скупі, Бог би їх скарав. А Довбуш був не такий». Старці у святочний день потихеньку тюпають коло церкви без капелюхів, лагідно поглядають один на одного, дивляться назад на прожитий вік, згадують, зважують у собі часи своєї молодості. І ще більше огортає їх смуток за Довбушем, за молодістю Довбушевою. Так усі разом без кінця оповідають про Довбуша.

Оповідають, як він запросив у гори на полювання молодого князя, який недавно, після закінчення наук, повернувся з далеких країв, але не міг добратися до своїх маєтків через те, що в цій частині краю була загроза від опришків. Довбуш на прохання старого Ілька, панського стрільця, прислав князеві свій чепелик на знак безпеки.

– Олексочко, – сказав ще йому старий Ілько, – не думай, що це такий пан, як інші. Я його знаю, носив його ще дитиною на руках. Чи ручишся мені за нього?

– Ти хіба переконався, Ілєчку! Чорногору цілу на одному слові Довбушевому поставити можеш, не тільки панятко твоє молоденьке. По цілих горах я наказав розголосити, що біда й нещастя впадуть на голову того, хто буде ґречним до гостя.

На широкій полонині на Лукавицях за Буркутом привітав князя Довбуш із тисячею кінних юнаків. А князь мав із собою пишний, але невеликий кортеж панів, шляхти та служби. Пани були нелякливі, але були здивовані, коли рівна і простора полонина зароїлася сотнями кінних добровольців, що збіглися на поклик, блискучих від міді, озброєних до зубів, у яскравому червоному вбранні. Коли пани побачили, як вони з’являються з усіх боків, поглядали один на одного з кислою посмішкою. І всі разом на молоденького князя, ніби хотіли сказати:

– Ну? І що тепер буде?

Але князь, не звертаючи на це уваги, повільно виїхав на білому коні назустріч Довбушеві, тримаючи в руці опришківський чепелик.

А Довбуш – назустріч князеві на Громовій Хмарці. Вклонилися одночасно. Громова Хмарка, сполошена виглядом незнайомої одежі, не могла встояти на місці. Князь був вражений красою і молодечим виглядом Довбуша. А Довбуша дивувала на обличчі князя дитяча лагідність, поєднана з гідністю.

– Вітаю, Довбуше! – крикнув князь.

– Вітаю Вас, князю! Чи добре ся гостить у наших краях?

– Дякую тобі, Довбуше, – сказав князь, посміхаючись, – спокій і гостинність панують у твоєму прекрасному королівстві. Любо бути твоїм підданим. Прошу тебе, Довбуше, відвідай мене в замку у Станіславові. Ось моя булава.

– Завжди до твоїх потреб, князю, я і моя юнацька дружина.

– Вельможні панове, – закликав князь, – прошу підтримати мій клич – хай живе Довбуш! Слава Верховині!

– Хай живе! Гурра! – крикнули пани.

– Хлопці-леґіні, – відізвався Довбуш, здиблюючи Громову Хмарку, до тисячі молодих хлопців, виши вишикуваних у шеренги. – Слава князеві-побратимові, слава панам гоноровим!

– Слава, слава! – пролунало громом із юнацьких шеренг.

Потім разом полювали, гонячи зубрів полонинами й засідаючи на ведмедів. Пани дивувалися зі сміливості Довбуша, коли той, відкидаючи рушницю, з рогатиною йшов на ведмедів, вкладаючи їх на місці влучним ударом.

Після ловів п’ятдесят трембіт грало на честь гостей, аж на Чорногорі було чути. Потім князь купався у кам’яному басейні, вирубаному для Довбуша, ночував у печері на ложі з ведмежих шкур.

* * *

Пани такі й пани сякі, одні – побратими, які так щиро аж горять до забави, сказав би, вірніші, ніж працьовитий люд, а інші – чорта наймити, зі страху штанами трясуть і через це нацьковують своїх наймитів, чорних, як чорти. Посилають тих у чорних мундирах, смоляків, під командуванням полковника Пшелуцького в погоню за Довбушем. Ганяються за ним тут і там, щоб не міг передихнути. Аби йому не прийшло до голови, що королює над горами! Аби, боронь Боже, не забув, що ім’я його викарбуване на чорній таблиці, а його самого викликають до Чорної Книги, для сповідувань тілесних. Бо за його голову більше нагород оголошено, ніж має похвал і медалей славний гетьманський кінь, який здолав стільки рік та морських заток.

А крім того, ще розповідають, що Довбуш і до переслідувачів мав серце. Більше того, саме про це щось шепелявлять кульгаві та пожовклі акти Чорної Книги на підставі свідчень, і самі не усвідомлюють того, що записане. Що, коли одного разу полковник Пжелуцький зі станіславівської фортеці, сподіваючись дати вирішальний бій опришкам, вирушив проти них із більшими силами, Довбуш засів на нього з загоном опришків на перевалі Буківця. Дійшовши аж до Буківця, жовніри необачно потрапили в цю засідку, і кожен опришок, що ховався в ямі від великого поваленого дерева або був замаскований гущавиною, мав на прицілі одного жовніра. У цей час «пожалів Довбуш, що то бідні люди, мають жінок, дітей, і жоден з них нічого нам не завинив». І заборонив опришкам стріляти у смоляків. Так свідчить Чорна Книга.

Таке саме оповідають у Криворівні. Коли смоляки, не відчуваючи небезпеки, обшукали ліси й пішли далі, Довбуш, сидячи з опришками у якійсь вирві, розповідав товаришам про зміїв та замки, що крутяться і виблискують світлом, і про пустельника Онуфрія, приборкувача зміїв.

Права сторона тексту

Найважливіша з вістей є найбільш таємною. Чимало мудрих людей ламали голову, як би затаїти її, не забувши. Тепер уже можна розповідати сміливіше, та й, хоч дехто і зрозуміє, ніхто не повірить. Однак цією оповіддю про холодні очі, сильне серце та бистрі думи потрібно блиснути лише здалека. Бо ще досі йдеться про честь жінки, честь сім’ї. А чи, може, хтось сміє стверджувати, що, коли минуло двісті років, честь жінки, хай і найбистрішої з тих, які були на нашій землі, не вимагає поваги, бо настільки давні могили можна засмічувати?

У мандрівках Довбуша його шляхи несподівано перетиналися зі шляхами пророка нової віри. Ним був голова братства Хассідім. Перш ніж він дав про себе знати, цей незграбний простак у полотняному вбранні називався просто Сруль. Коли його відкрили, він отримав ім’я Бааль-Шем-Тов, Людина Імені Доброго, тобто Божого ймення, бо лише Бог є добрий.

Не одна вість таємнича походить зі збірки рукописів у Боян на Букавині. І ось одна з них, яка до того ж дійшла у таємному рукописі, якого шалено бережуть: повість про холодні очі.

Спочатку хасиди довіряли Довбушеві, бо при першій зустрічі з їхнім учителем Довбуш, який замахнувся на нього топором (бо пощо жид, напевно, панський орендар від горілки, має винюхувати в опришківській печері), упокорився, вражений променями очей учителя, аж йому руку відняло. Це доказ, який був для них доступний, проба золота. І від того часу заприязнилися.