Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

За якусь секунду заверещав і бос. Сподіваюсь, це не як в «Дзвінку» й за межі екрану ніхто не виліз!

— Та чого ти ніяк не потонеш, невгамовна жінко з вавкою в голові! — вголос продовжував страждати Тоні.

І я цілковито підтримувала його в цьому: викресливши з трагедії протистояння океанського лайнера й айсберга усю драму й добряче скоротивши сюжет, постановник суттєво все спростив, й Роуз з Джеком вже опинилися на відомих усім дверях й погойдувалися у хвилях. Алілуя! Вони нарешті розмістилися на них удвох!

Втім, Джек все одно здохнув.

Не від переохолодження — від перевтоми: Роуз, яка після років стримування своїх потреб, втратила від сили пристрасті, що охопила її, розум, й банально заграла його до смерті. Й відтепер накинулася на реквізит, націлившись поховати у своєму бездонному лоні підступний ділдо-айсберг, що згубив плавуче гніздо гріха під назвою «Титанік», і чолов’ягу, якому було відведено роль міфічного морського володаря з костуром, увінчаним дещо специфічним тризубом, до якого вони, невситимі, вже також почали приглядатися…

І як це розбачити й забути? Дідько!

— Отакої! Невже у Тоні Соретті є межі? — прочинивши одне око, приголомшено зойкнула я, коли він всівся назад на своє місце й схрестив ноги так, ніби усе, що було між ними, сховалося з метою безпеки. На додачу, він накрив ширинку долонею.

А вільною лицар уже другого поспіль вечора схопив пульт й вимкнув нарешті телевізор.

— Виявляється, так, — приречено кахикнув бос. Таким ошелешеним й сконфуженим я його ще не бачила. — Твоя мама часом не поділиться з нами святою водою? Хочу промити очі. Звісно, я відшкодую усі витрати.

Це мене розчулило аж до хихотіння. Одна крапля тої води і ти сам зашкварчиш і запаруєш як той демон, сонечко.

— А з пам’яті чим стирати будеш?

Тоні скосив очі на мене й форкнув.

— Вином, ясна річ!

Й у два ковтки спорожнив свій келих.

— Цікаво, чи вино настільки чудодійний засіб, що зцілить тебе вже до настання ночі?

Не те щоб мені вельми хотілося… Після того потрясіння й декількох відкриттів, що сталися зі мною щойно, я також не збиралася сьогодні скидати одяг. Навпаки, воліла загорнутись у ковдру й підіткнути її з усіх боків.

Соретті узяв пляшку й відкрив рота, щоб захистити улюблений напій й свою репутацію невтомного коханця, та лише вдихнув й задумливо відповів:

— Мабуть, ні. От холера! Клятий «Титанік»!

Так, Всесвіт сьогодні добряче його провчив. Та навряд Тоні засвоїть цей урок, що не все має зводитись до сексу.

— Ось бачиш, що трапляється, коли я вчиняю так, як заведено, — продовжував бідкатись бос, рішуче хитаючи головою. — Ні, більше ніколи я не вдамся до цього. Все буде по-моєму, і ніяк інакше.

Розчаровано глипнувши на макарони — так, цей апетит також вщух, — я підсіла ближче до Тоні. Він одразу ж спантеличено звів брови. О ні, я не займатимусь лікуванням цього покаліченого порнушкою єнотика.

Втім я все ж таки збиралась його торкнутись.

Коли моя долоня ковзнула його стегном, Соретті гмикнув. І не спинив мене. Мабуть, вважав, що це якісь ну дуже попередні пестощі.

Та я лише піднялася пальцями до кишені й забрала перепустки, кутики яких стирчали назовні.

— Це тепер моє, любчику.

Хай там як, його умову я виконала — лишилась й провела час із ним.

— Здається, ти нахапалась в мене поганої поведінки.

Тоні розчаровано відкинув голову назад, на спинку канапи, встромивши погляд у стелю.

— Поміркуй про це на завтрашній вечірці.

Я підвелася та смикнула халат, щоб він ні в якому разі не прочинився хоч трішки.

— До речі, цей порно-«Титанік» і справді згубно подіяв на тебе. Ти зі своїми інстинктами хтивого самця не вловив, що на мені немає навіть білизни.

Дражнити його було не обов’язково, та я не стрималась, не зараз, коли він був таким вразливим й милим одночасно.

— О так, нумо знущатися з травмованого чоловіка! Добивай мене, про́шу, — змахнув він рукою, якою ще тримав пляшку. Рештки вина стривожено захлюпотіли. — Що за день бляха… Мені лишається тільки напитись!

— Бідолашний єнотику… — проспівала я.

Схилилась та поцілувала його у щоку. І на якусь мить ми знов торкнулись одне одного поглядами. Після цього я побажала Тоні нееротичних снів й пішла. Мені ще страждати над планом на майбутнє й вигадувати, де і яку роботу шукати.

Зупинившись посеред коридору, я знов подивилась на боса. Він сьорбав вино і думав про щось. Зараз, сидячи в кімнаті, прикрашеній свічками, що старанно плакали воском, він чомусь здавався дуже самотнім.

Чи є в нього хтось іще, окрім батька та Сильвії? І мене.

Щоб з’ясувати це, мабуть, доведеться погодитись піти з ним на ту бісову вечірку. Як я вже визнала, цікавість таки змушує робити дурниці.