Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

Розділ 29. Наречена при двох дружинах.

Капці ковзають, поки я, дрібно перебираючи ногами по підлозі, намагаюся не відставати від заступника. Він немов перевіряє, чи можна мені довіряти, крокуючи попереду і зовсім не наглядаючи, йду я за ним, чи ні. Руки раз у раз сверблять приголубити його одним із розкішних горщиків, але цікавість змушує слухняно йти слідом. До того ж бездумно бігти я вже пробувала, нічим хорошим це спонтанне рішення не закінчилося. Тепер ще й Настасія в полон потрапила, я не можу залишити її саму, адже вона мене не кинула, і я її не кину.

Він зупинився перед розкішними дверима, такими ж, як у головнокомандувача, з однією лише різницею - охорони немає ніякої. Який Маратик усе ж таки безтурботний, особливо після нашого останнього побачення. Сам відчинив двері, але не зайшов, кивнув, щоб я заходила першою. Встала поруч, заглянула всередину: розкішно обставлений кабінет і більше нічого небезпечного. Обмінялася із сіреньким злісним поглядом і увійшла всередину. Заступник зайшов слідом і зачинив двері кабінету на ключ, що нічого хорошого для мене не означає.

- Сідай, - запропонував він, вказуючи на розкішне крісло, а сам присів на стілець за столом.

З пересторогою покосилася на сіренького, але потім усе ж таки сіла, точніше ледве не впала на це шикарне крісло. Після матраца в підвалі, це крісло - рай земний.

- Знаєш, Любаво, ніяк не можу зрозуміти: ти справді настільки дурна, чи віртуозно прикидаєшся? - постарався зачепити мене сіренький, розслаблено відкинувшись на спинку стільця і склавши руки в замок на столі.

- Усього потроху, - усміхаюся, не бажаючи відверто нариватися, як раніше.

- Потроху? - повторив за мною Маратик, чомусь швидко випрямивши спину і так стиснувши руки, що кісточки стали світло-сірими.

Здається, марне переливання з пустого в порожнє закінчилося, і ми зараз перейдемо до суті. На відміну від сіренького, розслаблено відкидаюся спиною на крісло і мило йому посміхаюся.

- Любаво, а ти взагалі знаєш, через кого потрапила сюди? - цікавиться він у мене таким тоном, ніби відповідь міститься в самому запитанні.

- Через вас, звісно, ви ж напали на мою батьківщину, - знизую плечима з простакуватою посмішкою.

Маратик теж несподівано посміхнувся, змушуючи мене на мить забути, хто він такий, і замилуватися на цю красу. Справді, надто гарний, щоб не відчути себе неповноцінною на його тлі. Пригладжую волосся, що вилізло з коси, але все одно відчуваю заздрість.

- Справді, потроху, - киває з усмішкою заступник, а потім раптово стає серйозним. - А прізвище Ферер тобі ні про що не говорить?

- Хто? - здивовано підіймаю брови, щоб потім недовірливо примружитися. - Без поняття про кого ти, можеш уже до суті перейти?

Маратик хмикає з усмішкою, мовляв, ні краплі мені не вірить.

- Для досвідченої шпигунки ти аж надто некмітлива, - невдоволено мотає головою. - Ми з самого початку знали, що ти - підіслана Ферером шпигунка. Не скажу, що грала ти селючку переконливо, скоріше перегравала весь час. Сільські дівчата скромні й так зухвало себе не поводять.

Досвідчена шпигунка? Я? Уже після першої фрази мимоволі почали вириватися смішки, до кінця реготала на весь голос до болю в животі.

- Я ж кажу, страшенно переграєш, - невдоволено насупився сіренький.

- Ну, припустімо, - усе ще сміючись, намагаюся говорити серйозно, - я такий досвідчений-досвідчений шпигун, і що з того? Докази є, ну, крім того, що я плани вкрала?

Маратик зітхнув з посмішкою і розслаблено відкинувся на спинку крісла, вивчаючи мене поглядом. Тиша якось затягнулася, тримати безтурботний вираз обличчя складно, враховуючи, що згораю від цікавості дізнатися, звідки йому відомий Ферер.

- Цей маг, яка прийшла по тебе, хто вона? Яка її роль? - став серйозним заступник.

- Яке це має значення? - уважно стежу за його мімікою і жестами, намагаючись зрозуміти природу його запитання.

- Від твоєї відповіді залежить, залишиться вона живою, чи ні, - нагнав пафосу заступник.

Брівки зсунув, підборіддя задер, ні дати, ні взяти - вершитель доль, але при цьому здає себе з головою, нервово постукуючи пальцем по столу.

- Може, ти їй теж придумаєш роль, як і мені? Чи на просто досвідчену шпигунку Настасія не тягне? - знущаюся, пильно спостерігаючи, як здивовано підводяться брови нашого красеня, і розгладжується зморшка на переніссі.

- Її звати Настасія? - вигукнув він так натурально, що мені захотілося прикусити свій язик.

Вони в неї навіть імені вивудити не змогли, а я так нерозумно видала, можливо, важливу інформацію?! Ох, справді, розумом не вражаю. Бідна Настасія, як би їй боком моя балаканина не вийшла. Випрямляю спину, разом позбуваючись напускних веселощів.

- Давай до суті перейдемо, ти ж не просто так мене сюди притягнув, не мою ж подругу й інтелект обговорити? - вичікувально нахиляюся вперед, показуючи, що готова до серйозної частини розмови.

- У тебе синець біля вуха, ось тут, - розгублено і дуже недоречно повідав мені сіренький, показуючи на собі, де саме в мене синці.

Навіщо він узагалі мені про це сказав? Чортів монстр, коли тільки встиг?! Роздратовано висмикую волосся з коси, щоб прикрити це неподобство, а потім натягаю ввічливо-очікувальну посмішку і свердлю поглядом заступника.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍