Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

- Любаво, - нахилився він уперед, як і я, ретельно добираючи слова, - ти ж розумієш, що я врятував тобі життя?

Плескаю віями, ретельно намагаючись зрозуміти, про що він говорить, але зрештою недовірливо підводжу одну брову, усміхнувшись. Сіренький невдоволено скривився, і, схоже, вирішив зайти з іншого боку.

- Як у вас укладають шлюби? - з тяжким зітханням ставить чергове запитання Маратик.

- Це ти мені так робиш пропозицію? - кепкую з легкою посмішкою.

- Тільки через мій труп, - похмуро пообіцяв сіренький, а знову вичікувально на мене втупився. - Ну, то як?

Відчуваю якийсь повтор ситуації, коли відповідаю йому:

- Жрець, ритуал і два "так" від нареченого і нареченої.

- Наші шлюбні традиції дуже схожі, у нас майже так само, за винятком кількох деталей, - повчально заговорив сіренький, явно намагаючись на щось мені натякнути.

Минула секунда, хвилина друга, і я різко підскочила зі свого крісла, палаючи гнівом.

- Я так і знала! - вигукнула, шукаючи поглядом двері й вихід, щоб піти й поставити брехливого монстра на місце.

- Стояти! - рявкнув заступник дуже схоже на свого начальника. - Я не договорив, є винятки, і ваша ситуація з Арталом якраз належить до них.

- Яка ще ситуація?! - упираюся руками об стіл сіренького, нависаючи над ним.

Він мовчки почав розстібати свою сутану, чим мимоволі примусив почати озиратися в пошуках засобу оборони чи метального снаряда для його голови, аж доки не дістав звідти ланцюжок із дивною підвіскою. Він поклав його на стіл, так, щоб я його роздивилася, і трохи відсторонився, дивлячись на предмет із певним сумом. Підвіска у вигляді маленького меча, схожа на ту, якою я штрикнула монстра в шию.

- Це...

- Це моя, - поправляє мене відразу ж сіренький, так само задумливо її оглядаючи. - Цією річчю ти намагалася поранити мон... Артала?

- У сенсі "намагалася"? - на автоматі гордо відповідаю йому, відчуваючи дивну потребу торкнутися цієї речі. - Я його поранила!

- Краще б твоя спроба не увінчалася успіхом, - втомлено зітхає Маратик. - Одна з частин нашого шлюбного ритуалу полягає в тому, що молодята цією Гардою ранять себе, щоб змішати кров і так скріпити союз. Після цього Гарда назавжди зникає, цим показуючи, що шлюб укладено раз і назавжди. Другої спроби не буде.

Другої спроби не буде? Та про що він тут заливає, а Айгуль тоді хто? Що за маячня?! Вдаряю долонею по столу сіренького, все ще загрозливо нависаючи над ним.

- Може, перейдеш до суті? Навіщо ти мені все це розповідаєш? - шиплю на нього крізь зуби.

- Це і є суть, Любаво. Ти не можеш більше заперечувати очевидне, від цього залежить твоє життя, зрозумій же це! - теж дещо підвищив на мене голос Маратик.

- Моє життя, серйозно?! - награно сміюся. - Він і тобі наказав підтримувати його маячню?

- Ні, такого наказу від нього я не отримував, - абсолютно спокійно відреагував сіренький. - Можеш вважати цю розмову проявом жалості й співчуття до тебе, усе-таки рівень твого інтелекту не дає змоги тобі міркувати тверезо.

Він навмисно дратує мене, але навіщо? Що він задумав? У будь-якому разі він, схоже...

- Хочеш, щоб я просто взяла і повірила в марення вашого монстра? Мені що, ще й прислужувати йому, як та ледвізька дівчина? Можливо, я і селючка, Марат, але точно не наївна, мене вам навколо пальця не обвести!

Складаю руки під грудьми, відчуваючи, як від гніву починає закипати кров у венах.

- Ти чомусь не хочеш прийняти той факт, що твій чоловік поневолювач твого народу! - зарозуміло й іронічно підмічає сіренький, чим бісить ще більше.

- ВІН - НЕ МІЙ ЧОЛОВІК!!! - кричу на все горло, ще раз довбанула по столу, і зриваюся на крик болю.

Долоня заливається кров'ю і ніби горить вогнем, знайоме відчуття. Що мене так поранило? Знову та підвіска? Чому вони такі гострі? Якого біса вони так відкрито носять такі небезпечні штуки?! Цього разу долоню розсікло по вертикалі, кров заливає рукав сукні, поки в паніці шукаю що-небудь, чим можна затиснути рану. Сіренький, що цікаво, зовсім не допомагає вгамувати кровотечу, розгублено нишпорить руками по своєму столу, наче загубив щось.

- Де Гарда? Любаво, де Гарда?! - запекло вигукнув заступник і стрімко кинувся до мене, схопив за плечі та почав трясти, сподіваючись, мабуть, витрясти з мене відповідь. - Куди ти її діла?

- Ти що зовсім придурок?! - кричу на нього у відповідь, з жахом дивлячись на червону від крові долоню. - Я тут кров'ю стікаю!

- Це ти - дурепа! Як ти могла поранитися, лише вдаривши по столу рукою?! - кричить він на мене, боляче стискаючи за плечі, а потім несподівано замовкає, немов щось зрозумів.

Вихоплює мою руку, розкриває поранену долоню і з видихом сіріє ще більше. Бачу на його обличчі такий непідробний жах і паніку, що ці емоції передаються мені, і я в сум'ятті дивлюся на свою руку.

- Я що, від цього помру? - здригаюся, нервово покусуючи губи.

- Гірше, - відповідає слабким голосом Маратик, - це я зараз помру. Твій ревнивий монстр знесе мені голову, як і обіцяв раніше. Якщо тоді він всього-на-всього заборонив до тебе торкатися, то тепер він ще й катувати мене буде перед смертю.