Читати книгу - "В кроці від кохання, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 51

     Емілія.

     “Що ж сталося далі в той злощасний день, коли були зроблені ті кляті фото?”, - впевнена хочете мене запитати.

     Хоч і з чималим запізненням Анна все ж таки приїхала на місце зустрічі. Виявилося, що їй завадила дорожня пробка прибути вчасно.

     Від втоми я вже слабко сприймала інформацію, більше кивала. Але точно встигла запам’ятати, що Анатолій забажав вживу переглянути мій виступ. Потім ще поцікавився якими коштами я володію теж, а потім почав красномовно розписувати як все буде проходити… Коротше кажучи, ще година і від того “Толіка” і його красномовства в мене почала паморочитися голова, і сіпатися око. Та схоже Анні подобалося, бо вона активно приймала участь в процесі обговорення.

     Нарешті! Вечеря скінчилася. Анатолій довго шукав свій гаманець, потім перебирав купюри. Добре, що замовила собі тільки салат. Чесно, мене навіть декілька раз сіпнуло заплатити за себе, але Анна зупинила мій потяг. 

- У багатих свої причуди. - прошепотіла вона на вухо.

     Сутужно зітхнула, можливо ця жінка справді має рацію. 

    Ось так і завершився той вечір. Далі батьківська домівка. Щось нашвидкоруч накидала в дорожню сумку. В основному речі першої необхідності. 

     Прийняла душ і миттєво заснула. 

     Добре хоч батько був надто зайнятий, щоб про щось там допитуватися.

     Ну а далі Ви знаєте! 

     Лишень бо цікаво, яка нехороша людина зробила ті фото, та ще й скинула їх Марку. 

     При думці про нього серце знову зайшлося неприємним щемом. 

     Я зовсім не хочу, щоб він мене взагалі не помічав!

     Ну добре. Він все ж таки мене бачить. Але те як Марк до мене при цьому звертається тільки більше наганяє смутку. Холодний та геть беземоційний тон, як до звичайного пересічного працівника. 

- Марк Вікторович в себе? - висмикнула мене з роздумів ця жаба Ліза. 

     “Чому не можна збрехати, щоб вона хутко щезла звідси?”

- Пф! Ти що води в рота набрала? - вона склала руки на грудях. 

- Шеф просив не турбувати. - процідила я і нехай це напівправда, але підпускати до нього цю… в мої плани зовсім не входить. 

- То зателефонуй йому і запитай, можливо він знайде для мене час. - наполягала Лізка.

     Зняла слухавку, а серце знову почало вистукувати, що пульс аж у скронях віддає. 

- Слухаю! - відізвався його спокійний голос. 

     “Це я нервую, аж до плачів, а він, можливо, чудово там себе почуває!”, - зробила висновок по його інтонації.

- До Вас Єлизавета з паперами на підпис. - відповіла таким же стриманим голосом.

- Ліза? Нехай заходить! - швидко відповів.

     “Ар-р, яка я розлючена! Ліза… нехай заходить… Та під три чорти хай йде вона…”

    Дівчина переможно посміхнулася. А потім ще й перед дверима озирнулася і обвела мене принизливим поглядом.

     “Що там відбувається? Чому так довго не виходить з його кабінету?”

     Сам напросився! Ну раз для Лізоньки в нього є час, то і для інших знайде! 

   “Влаштуємо тобі, Марку день відчинених дверей! Щоб у тебе до вечора око сіпалося! Думав покрутиш перед моїм носом якимись фото і почну вибачатися? Чи ще чого, на коліна одразу стрибну?”

     З останніми словами я зам’ялася, бо до нього в обійми справді не проти потрапити, але хтось точно прогавив свій шанс.

- Як поживаєш, красуне? - а ось і Єгорка принесло. От кого точно чекала останнім. 

     Хоча!

- Єгорчику, допоможи мені будь ласка. Щось мій ноутбук почав страшенно тупити. Не можеш поглянути в чому справа? - промуркотіла я, встаючи зі стільця.

- Зараз спробую. - увімкнув розумника той. 

- Дякую, Марку Вікторовичу… - у відчинених дверях кабінету шефа з’являється ця солодка парочка. 

     Лізка тільки й того що в рота не зазирає. Вона ще щось цвірінькає, але Марк всю свою увагу переключив вже на в Єгора. Пощастило ж бідосі. На мене все ж таки очей не підіймає. 

- Єгоре! Що ти тут забув? - цідить шеф.

- Емілія попросила допомогти… - починає заїкатися хлопець. - з комп’ютером. 

- Еміліє, доки без діла, віднеси  документи у відділ кадрів. - через мить повертається з трьома повними теками, досить важкими між тим. 

- Я допоможу… - тихо запропонував Єгор.

- Сиди! - наказав Марк. - Здається ти щось робиш.

- Так! - закивав мій горе залицяльник. 

     Решта дня пройшла не ліпше! Ми обидвоє такі собі два впертюхи. Я не знайшла в собі сміливості на відверту розмову. Він - холодна неприступність!

     Увечері з Люсею  заїхали за моїми речами і попрямували до  нового помешкання.

- Ця квартира чудова! - з придихом вигукнула Люся. 

- Так. - з сумом у голосі відповіла.

     Маю радіти новій домівці, але з думок ніяк не можу викинути Марка!

     Пересказала подружці швиденько про знайомство з тим Анатолієм.

- Супер! Вітаю! - заплескала вона в долоні. 

- Я б на твоєму місці так не раділа! - налила чай в її горнятко.

- Чому ні? А якщо це твій шанс? - бадьорим голосом промовила Люся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍