Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

зітхнула і знову заходилася пов’язувати аксесуар, намагаючись надати природного й недбалого вигляду. Нарешті вдалося пов’язати так, щоб самій собі не скидатися на повію. Вона звично замастила тональним кремом свіжий синець на лікті. Поставила ногу на кришку унітаза, високо задерла сукню: на стегні переливалася фіолетовим величезна гематома. Арсен учора засмутився через її тривалу відсутність…

Оксі стала втирати в стегно крем від набряків. У кухні задзижчала кавомолка. До ванної долинули пахощі кави і кардамону. «Зараз удаватиме, що все добре», — роздратовано подумала вона. Й одразу ж запитала в себе: «А ти? Доки ти вдаватимеш?» Оксі сіла на краєчку ванни й опустила голову на долоні. А що вдіяти… Покинути його? І що? Арсен принаймні старається заради неї. У них же — єдиний на все селище приватний будиночок із людським туалетом і гарячою водою. Інші обирають: або шпаківня в п’ятиповерхівці, але з вигодами, або хата, але… Оксі знову зітхнула. Та і як вона сама… От якби наважилася трохи раніше, і бодай Христину намовила поїхати звідси разом…

Думка про Христину враз затьмарила все інше, і Ксенія рішучо вийшла. Арсен і справді готував сніданок. Її улюблений — кава (неперевершена, варто віддати Арсенові належне), яйця, зварені на м’яко (рівно три хвилини від початку кипіння), й плитка шоколаду (чорний, ніякого молочного, а тим більше, з начинкою). Якби хто чужий поглянув, то міг би подумати, що Арсен прокинувся в напрочуд доброму гуморі й не знає, куди подіти цю позитивну енергію. Насправді, це він так перепрошував. Щоразу. Кожнісінького довбаного разу.

— Ранку доброго найгарнішим жінкам! — він махнув до неї рукою з кухні.

«То й шурував би до них», — подумки огризнулася Ксеня й мовчки сіла до столу.

…Телефон гугнявив гудками вже з пів хвилини. Арсен зморщив чоло, наче французький бульдог, не зводив із неї очей і совався на стільці.

— Христині дзвониш?

Вона мовчки кивнула.

— Не відповідає? — запитав за секунду.

— Ні, блін, відповідає, а я мовчу сиджу! — Оксі роздратовано хряснула телефоном об стіл.

І нащо вона телефонує… Усе ж ясно… Й однак здається: «А що як!»

Її ложечка нервово зацокала по шкарлупі. Яйце було зварене ідеально. «Для мене старався», — подумала Оксі, й ця думка чомусь теж її роздратувала. Скільки вона вже ненавидить власного чоловіка? Відколи він уперше її вдарив? Чи коли на смерть забив її чергового коханця? Ні те, ні те. Того дня, коли знайшла в нього срану довідку — он відколи.

— Усі кажуть, що нічого з нею не сталося… — озвався Арсен і співчутливо поглянув на дружину.

— То чого ж вона не відповідає? — Оксі зблиснула очима. — Скільки я вже додзвонитися не можу!

— Мало чого… Може, телефон загубила… Може, тому вона пісьмо й написала.

Їй кортіло одним махом заперечити всю цю маячню, та вони з Андрієм домовилися: до заяви в поліцію нікому ні слова. Ксеня взялася набирати знову. За пів хвилини однакового результату жбурнула телефон на скатертину.

— Можна подумати, людина не може все покинути й поїхати, — звів плечима Арсен, намащуючи варенням скибку підсмаженого батона. — Може, вона почала нову жизнь…

— Чи ти дурний? Геть собі голову відбив на тих тренуваннях!

— Що ти сказала?

Його сірі очі вмить набули свинцевого відтінку, і Ксеня припізніло прикусила язика. Десь у її шлунку неприємно зашкряботіли гострі кігтики страху. Не варто забувати, який він справжній.

Справжній Арсен — це не той, що стоїть із таймером над яйцями. Справжній Арсен надіває на пальці кастет і не спиняється, аж доки не почує хрускоту кісток. Справжній — коли виводить її посеред ночі в сарай. Вона здригнулася, втупилась у скатертину і якийсь час мовчки длубалася в яйці. Але нічого не сталося. Арсен ображено засопів і заходився гризти грінку.

— Ну, сам подумай, Арсене, яке ще нове життя… — м’яко мовила Ксеня. — Нічого нікому не сказала — і на тобі.

Він мовчав, і вона досі не була впевнена, що гроза минулася.

— Та й, коли б вона зібралася поїхати звідсіля, невже б мені не сказала… — провадила Ксеня так, наче просто собі міркувала, а насправді боялася проґавити щонайменший порух його очей.

— Може, з матір’ю полаялася… — буркнув він.

Вона видихнула. Її ступні перестали нервово обвивати ніжки стільця, і Ксенія знову поставила їх долі. Доївши яйце, за три ковтки випила каву. Ковтати було боляче, та вона майже не відчувала ні болю, ні смаку кави.

— Я до Суботи піду, — байдужно повідомила вона й заходилася прибирати зі столу.

— Нащо? — спохмурнів Арсен.

— Жити до нього переїду! Арсен! Ти як спитаєш!..

— Він усе одно заяви не прийме.

— Чого це?! Не має права!

Шкаралуща від яєць так енергійно полетіла у сміттєве відро, наче Ксеня намірилася пробити в ньому дірку.

— А того, — звів плечима Арсен. — Через годину Тупогуб якраз буде виступать із промовою про те, що все під контролем. А якщо тут люди пропадають, значить, він не може навіть селищем керувати. То хто в нього буде вкладати?

— А мені — начхати! Піду й напишу заяву. І другу напишу, як треба буде. І третю. Я дві на день писати можу — зранку і ввечері!

— Угу. Тільки от Тупогуб половині селища зарплату наперед платить як працівникам заводу. Не буде заводу — ніякого чорта не буде. Його тут ждуть, як не знаю чого. Як третього пришестя.

— Другого! — Ксенія вже по-справжньому кричала. — Вона моя найкраща подруга!

— А хіба я тобі щось кажу, чи що? Просто ж немає доказів, що з нею щось сталося!

— Є! — вигукнула Оксі. — Я лист бачила, який вона, начебто, матері написала! Там не її почерк, ясно? А знаєш чий? Секретутки нашого мера!

Запала тиша. Арсен зціпив зуби, аж на гладенько виголеному обличчі проступили жовна. Ксеня знову з запізненням прикусила язика.

— Ти хоч знаєш, яке це бабло — цукровий завод? — стиха запитав Арсен. — А твоє життя скільки стóїть, як думаєш?

— А нафіга мені тоді ти, якщо захистити не можеш? — просичала Оксі. — Чи все вже — підтиснув хвоста?

Він раптом підвівся і схопив її за лікоть, грубо притягнувши до себе. Вона хотіла висмикнути руку, але Арсен тримав міцно. Навіть боляче. Він часто так робив. Дрібні синці не сходили в неї, відколи вони переспали вперше.

— Відпусти…

— Я ради тебе вб’ю, ти ж знаєш…

Вона перебила:

— Ради мене? Ти нічого не переплутав?

Він знітився, але ліктя не відпустив.

— Відпусти, кажу! — вона спробувала було випручатися, він заламав їй руку і схопив за волосся. — Відпусти, придурок!

Ксеня відчула в себе на шиї гаряче дихання, а